Стівен Кінг: Безсоння

— Розалі! — скрикнула вона. — Розалі, що ти робиш тут?

Чорна, з підпалинами гонча, яку вона подарувала Ральфові на їхнє перше Різдво, стояла (хоча точнішим словом було скулилася) на під’їзній доріжці перед будинком, у якому жили Елен і Наталі до того, як Ед остаточно звихнувся. Уперше гонча нагадала Луїзі Розалі № 1. Здавалося, Розалі № 2 зовсім сама на протилежному боці вулиці, однак це не заспокоїло Луїзу, раптово охоплену жахом.

«О, що я тоді зробила, — подумала вона. — Що ж я зробила!»

— Розалі! — гукнула вона. — Розалі, йди сюди!

Розалі почула — Луїза бачила, що це так, однак та не зрушила з місця.

— Ральфе? Що там відбувається?

— Ш-ш-ш! — знову вимовив він, а потім трохи попереду Луїза побачила щось, через що в неї перехопило подих. Її остання невисловлена надія, що все це плід уяви Ральфа, результат їхніх колишніх переживань, зникла, тому що тепер у їхнього собаки з’явився компаньйон.

Зі скакалкою в правій руці шестирічна Наталі Діпно підійшла до крайки тротуару й подивилася на дім, у якому жила ще зовсім маленькою, на галявину, де колись її батько, непередбачуваний гравець Ед Діпно, сидів серед перехресних веселок поливу, насолоджуючись музикою, тоді як крапля крові висихала на лінзі його окулярів а lа Джон Леннон. Наталі щасливо посміхалася Розалі, яка, часто дихаючи, дивилася на дівчатко нещасними, переляканими очима.

«Атропос не бачить мене, — подумав Ральф. — Він зосередився на Розалі… І, звичайно, на Наталі… І він не бачить мене».

Усе повторювалося з жахаючою бездоганністю. Будинок був тут, Розалі була тут, Атропос теж був тут, у головному уборі, зсунутому на потилицю, що робило його схожим на чепуристого репортера з картин п’ятдесятих — поставлених, можливо, їдою Лапіно. Тільки цього разу на голові Атропоса була не панама Мак-Ґоверна з відкушеними полями; тепер це була кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», маленька навіть для Атропоса, бо ремінець, що регулював розмір, був застебнутий на останню дірочку. А як же інакше, адже це кепка з голови маленької дівчинки.

«Єдиний, кого нам тепер не вистачає, — листоноша Пітер, і вистава вийде чудовою», — подумав Ральф. — Фінальна сцена «БЕЗСОННЯ», або «ЖИТТЯ ШОТ-ТАЙМЕРІВ НА ГАРРІС-АВЕНЮ», трагікомедії в трьох актах. Усі кланяються й зникають за правою кулісою».

Собака боявся Атропоса так само, як і Розалі № 1, і головною причиною, через яку лисий карлик не помітив Ральфа й Луїзу, було те, що він намагався втримати собаку на місці, поки не приготується. І тут з’явилася Наталі, йдучи до найулюбленішого собаки у світі, Розалі Ральфа й Луїзи. Її скакалка

(шість-сім-вісім. Іди до біса)

звисала з руки. Дівчинка здавалася неймовірно гарною і дуже тендітною в блузочці з матроським комірцем і блакитних шортах. Зібране у хвостик волосся розгойдувалося.

«Усе відбувається занадто швидко, — подумав Ральф. — Усе відбувається неймовірно швидко».

(— Зовсім ні, Ральфе! Ти чудово діяв п’ять років тому, і зараз у тебе теж усе вийде).

Схоже на голос Клото, але оглядатися довкола не було часу. По Гарріс-авеню повільно їхала зелена машина, рухаючись із агонізуючою обережністю, яка означала, що водій або дуже старий, або занадто молодий. З обережністю чи ні, та безсумнівно це була саме та машина; брудна мембрана саваном зависла над нею.

«Життя — це колесо, — подумав Ральф, і йому здалося, що ця думка не вперше приходить йому в голову. — Рано чи пізно все, що вже, здавалося б, позаду, з’являється знову. На краще чи на гірше, але воно виникає знову».

Розалі зробила ще одну спробу звільнитись, а коли Атропос смикнув собаку назад, гублячи бейсбольну кепку, Наталі схилилася над гончою й погладила її.

— Ти загубилася, дівчинко? Вийшла погуляти сама? Ну, нічого, я відведу тебе додому. — Наталі пригорнула собаку, маленьке рученя пройшло крізь руку Атропоса, гарне личко дівчатка було лише за кілька дюймів від потворного, ощиреного обличчя Атропоса. Потім Наталі підвелася. — Ходімо, Розі! Ходімо, люба!

Розалі пішла по тротуару до Наталі, оглянувшись на потворне ощирене створіння, і пискнула. На протилежному боці Гарріс-авеню з «Червоного яблука» вийшла Елен, і в такий спосіб була виконана остання умова в ситуації, яку показав Ральфові Атропос. У руці Елен тримала хліб. На голові в неї червоніла кепка з емблемою «Ред сокс».

Ральф обійняв Луїзу й ніжно поцілував.

— Я люблю тебе всім серцем, — сказав він. — Пам’ятай про це, Луїзо.