Стівен Кінг - Безсоння

Надворі завивав вітер — глухий, порожній звук у ринві, немов найбільший у світі хлопчисько — Нірвана — дув у горлечко найбільшої у світі пляшки, і Ральфові здалося, що, можливо, у житті немає нічого кращого, ніж лежати в м’якому ліжку, обіймаючи сплячу жінку, коли осінній вітер стогне зовні твого раю.

Але все-таки було й краще — принаймні одне, — відчуття засинання, м’якого занурення в прекрасну ніч, сковзання в потік невідомого, — так каное зісковзує зі стапеля й плавно рухається по водах широкої, величної ріки в яскравий сонячний день.

«Із усіх речей, які привносять радість у наші шот-таймерівські життя, сон, вочевидь, найкращий», — подумав Ральф.

І знову на вулиці бушував вітер (тепер його завивання чулося оддалік), а коли Ральф відчув, що хвилі величезної ріки прийняли його, він нарешті зміг визначити почуття, яке охопило його, коли Луїза, оповивши його рукою, легко й довірливо, немов дитина, заснула поруч. У цього переживання безліч імен — мир, безтурботність, здійснення мрій, — але тепер, коли дує вітер, а Луїза злегка похропує уві сні, Ральфові здалося, що це одна з тих рідкісних речей, які відомі, але абсолютно не поіменовані: структура, аура, можливо, цілий рівень існування в потоці буття. Це був ніжний і гладенький червонясто-брунатний спокій; це тиша після виконання важкого й такого важливого завдання.

Коли знову подув вітер, доносячи віддалені звуки сирен, Ральф його не почув. Він спав. Йому приснилося, що він вставав у туалет, і він припускав, що то був не сон. Йому снилося, що вони з Луїзою повільно, солодко, чудово кохалися, і це також цілком могло виявитися не сном. Якщо й були інші сни або моменти пробудження, він їх не пам’ятав, і на цей раз не було ніякого різкого підйому о третій або четвертій ранку. Вони проспали — іноді самі, але частіше пригорнувшись один до одного — до сьомої години суботнього вечора, майже двадцять дві години, і цим усе сказано.

Із заходом сонця Луїза приготувала сніданок — чудові пишні оладки, бекон, смажену картоплю. Поки вона клопотала на кухні, Ральф намагався напружити м’яз, захований глибоко в мозку, — викликати спалах. Але в нього не вийшло. Коли спробувала Луїза, у неї теж нічого не вийшло, хоча Ральф міг заприсягтися, що на мить вона спалахнула, і він побачив газову плиту просто крізь неї.

— Це на краще, — зробила висновок Луїза, розставляючи тарілки.

— Напевно, — погодився Ральф, і далі вважаючи, однак, що в нього усе вийшло б, якби він замість персня, відібраного в Атропоса, загубив перстень, подарований Керолайн, — його мучило відчуття, що якийсь короткий, але значний відрізок його життя викреслений назавжди.

А після двох ночей глибокого сну аури теж почали бліднути. Наступного тижня вони зникли повністю, і Ральф почав думати про те, чи не приснилося йому все це в дивовижному сні. Він знав, що це не так, але все важче й важче було вірити в це знаття. Звичайно, на правій руці залишився шрам, але й тут Ральф сумнівався, чи не походить він із тих років, коли в його волоссі не блищала сивина. Але в глибині душі він і далі вірив, що старість — це міф, або сон, або щось, призначене для людей, не таких особливих, як він.

Другого січня 1994 року Луїза Чесс стала Луїзою Робертс. До вівтаря її вів син Гарольд. Дружина Гарольда не прибула на церемонію одруження, вона залишилася в Банґорі. Ральф підозрював, що в неї бронхіт. Однак він вирішив тримати свої підозри при собі, не вельми й розчарований відсутністю Дженет Чесс. Боярином нареченого був детектив Джон Лейдекер, усе ще з гіпсовою пов’язкою на правій руці, однак інших свідчень обставин, за яких він мало не наклав головою, не було. Лейдекер провів чотири дні в глибокій комі, але він розумів, що йому дуже пощастило: крім колег, що були разом з ним під час вибуху, жертвами стали ще шестеро поліцейських, причому двоє входили в команду самого Лейдекера.