Стівен Кінг - Безсоння

(— Чорт забирай, ми з Луїзою раз уже врятували цю дитину! Невже питання її повернення Визначеності не розв’язалося?)

Лахесіс: (— Так, але йому загрожує Ед Діпно, тому що Ед не має чіткого відношення ні до Визначеності, ні до Випадковості. З-поміж усіх людей на землі лише Діпно може зашкодити цьому малому до того, як проб’є його час. Якщо Діпно зазнає невдачі, хлопчик буде в безпеці — він спокійно дочекається свого часу, а потім з’явиться на сцені, виконавши коротку, але надзвичайно важливу роль).

(— Виходить, одне життя відіграє величезну роль?)

Лахесіс: (— Так. Якщо дитина вмре, звалиться Вежа всього існування, а значення такої події поза вашим розумінням, як, утім, і нашим).

Ральф задивився на носаки своїх черевиків. Голова налилася свинцем. Яка іронія чулася в усьому цьому… Атропос накрутив Еда, розвинувши в ньому комплекс месії… Який став, можливо, побічним продуктом непевного становища цього чоловіка. Ед не розумів — і не повірив би, навіть якби хтось йому сказав це, — що Атропос із босами з вищих рівнів мають намір використати його не як рятівника, а як вбивцю месії.

Ральф глянув на стривожені обличчя обох лисих лікарів-карликів.

(— Добре. Не знаю, як я зможу зупинити Еда, але спробую.)

Клото й Лахесіс перезирнулися, і на їхніх обличчях розцвіла широка (і дуже людяна) посмішка, що означала полегшення. Ральф застережливо підняв палець:

(— Почекайте. Ви недослухали до кінця).

Посмішки зблякли.

(— Я хочу від вас дещо навзаєм. Одне життя. Замість життя чотирирічного хлопчика я прошу…)

Луїза не розчула закінчення фрази — Ральф перейшов на шепіт, — але серце її впало, коли жінка побачила, як захитали головами Клото й Лахесіс.

Лахесіс: (— Розумію твоє горе. Звичайно, Атропос може виконати свою обіцянку. Але все ж ти повинен розуміти, що це життя не таке важливе, як…)

Ральф: (— Я вважаю інакше. Для мене воно так само важливе. Ви повинні зрозуміти, що для мене обидва ці життя рівноцінні…)

Луїза не чула, що говорив Ральф, однак голос Клото був голосний і чіткий, — від розпачу той мало не кричав:

(— Це різні речі! Життя цього хлопчика зовсім інша справа!)

Тепер вона почула, як Ральф із безстрашною, незаперечною логікою, яка нагадала Луїзі її батька, мовив:

(— Усі життя різні. Усі вони безцінні. Звичайно, це лише моя короткозора думка шот-таймера, але вам доведеться змиритися, тому що зараз балом правлю я. Умови такі: життя для вас, життя для мене. Вам залишається лише пообіцяти — і угоду укладено).

Лахесіс: (— Ральфе, будь ласка! Зрозумій, прошу тебе, ми не маємо права!)

Момент тиші. Потім Ральф заговорив — м’яко, хоча й голосно. Однак це було останнє, що вловила Луїза з розмови.

(— Між «неможливо» й «не маємо права» пролягає ціла прірва. Хіба не так?)

Клото щось відповів, але Луїза вловила лише уривок фрази:

(«угода можлива»),

Лахесіс люто захитав головою. Ральф заперечив, а Лахесіс відповів похмурим жестом, імітуючи рух ножиць.

Дивно, але на це Ральф розсміявся й кивнув.

Клото поклав руку на плече свого колеги, щось доводячи, перш ніж обернувся до Ральфа.

Луїза зчепила руки, до нестями бажаючи, щоб вони дійшли згоди. Будь-якої угоди, лише б це втримало Еда Діпно від убивства тисяч людей.

Раптом схил пагорба освітився білим сяйвом. Спершу Луїзі здалося, ніби світло ллється з неба, але тільки тому, що міфи й релігія навчили жінку вважати небо єдиним джерелом надприродного. Насправді ж здавалося, мовби світло виходило звідусіль — його випромінювали дерева, небо, земля, навіть сама вона сяяла.

Потім почувся голос… точніше Голос. Він вимовив лише три слова, але вони дзвоном віддалися в голові Луїзи:

(— ХАЙ БУДЕ ТАК).

Вона побачила, як Клото, личко якого перетворилося в зліпок побожного жаху, поліз у задню кишеню й дістав звідтіля ножиці. Він покрутив їх у руці, мало не впустивши. Луїза відчула щирий жаль до знервованого чоловічка. Потім Клото, взявши ножиці обома руками, розкрив леза.

І знову три слова:

(— ХАЙ БУДЕ ТАК).

Цього разу позаду них спалахнуло так яскраво, що на мить Луїзі здалося, наче вона осліпла. Вона притиснула долоні до очей, але побачила — останньої миті, — як світло сконцентрувалося на ножицях, перетворюючи їх на дві схрещені блискавки.

І не було куди заховатися від цього світла, воно перетворило її повіки й руки, що прикривали очі, на прозоре скло. Сяйво, немов рентгенівські промені, освітило її плоть. Звідкись іздалеку почувся крик — він підозріло нагадував голос Луїзи Чесс: