Стівен Кінг - Безсоння

У другій його спробі наступної ночі не було нічого смішного. Йому захотілося спати у свій звичайний час — об одинадцятій двадцять, саме коли Піт Черні розповідав про погоду на завтра. Але тепер Ральф успішно поборов дрімоту, уважно стежачи за програмою (щоправда, він клював носом під час розмови Піта з Резанною Арнольд, гостею його передачі), а потім був час нічного кінозалу. Показували стару стрічку за участю Едді Мерфі, у якій той сам виграв війну в Тихому океані, причому геть беззбройний. Ральфові здавалося, що місцеві телеканали уклали негласну угоду показувати в ранкові години легкі комедії, і лідери тут — Едді Мерфі або Джеймс Бровлін.

Після того як Мерфі розтрощив останній японський бастіон, другий канал відключився. Ральф спробував знайти кіно на інших каналах, але ті вже закінчили мовлення. Якби телевізор Ральфа був підключений до кабельної мережі, він міг би дивитися фільми всю ніч, як Білл, що живе внизу, або Луїза; він згадав, що іще взимку вніс це до списку невідкладних справ у наступному році. Але потім Керолайн померла, і підключення до мережі кабельного телебачення перестало здаватися важливим.

Ральф відшукав журнал «Спорт іллюстрейтед» і заходився завзято пробиратися крізь нетрі статті про жіночий теніс, яку пропустив за першого читання, все частіше позираючи на годинника й чекаючи, коли стрілки підберуться до третьої ранку. Він був майже переконаний, що трюк спрацює. Повіки в нього немов свинцем налилися, і хоча Ральф уважно, слово за словом, читав статтю, він так і не зміг зрозуміти, що ж саме хотів сказати автор. Цілі речення, як космічні промені, прослизали повз його свідомість.

«Сьогодні вночі я буду спати — у цьому я переконаний. Уперше за багато місяців сонце встане без моєї допомоги, і це не просто добре, друзі й сусіди, це чудово».

Потім, одразу після третьої, це приємне занурення в сон почало минати. Воно не вилетіло зі швидкістю корка від шампанського — радше воно просочувалось, як пісок крізь велике сито або вода крізь дірявий дах. Коли Ральф зрозумів, що ж саме відбувається, його охопив — ні, не паніка, а хворобливий переляк. Він сприйняв це як повну протилежність надії, а коли о пів на четверту подибав у спальню, його депресія стала такою нестерпною, що йому здавалося, начебто він задихається в її лещатах.

— Прошу тебе, Господи, хоча б сорок хвилин, — пробурмотів він, вимикаючи світло, але в нього було передчуття, що це одна з тих молитов, які ніколи не будуть почуті.

Так і вийшло. Хоча Ральф не спав уже рівно добу, найменші ознаки сну покинули його тіло й розум до четвертої ранку. Він утомився дужче й глибше, ніж будь-коли, відкривши для себе, однак, що втома й сон зовсім не обов’язково йдуть рука об руку. Сон, цей незримий друг, найкращий лікар людства з прадавніх часів, знову покинув його.

До четвертої ранку Ральф зненавидів своє ліжко — таке почуття з’являлося в нього завжди, коли він починав розуміти, що лежання в ньому не допоможе. Ральф опустив ноги, пошкріб волосся на грудях — тепер уже майже зовсім сиве, — натяг капці й подибав у вітальню, влаштувався в кріслі й почав дивитися на Гарріс-авеню. Вулиця була перед ним, немов сцена, єдиним актором на якій тепер була зовсім не людська істота, а приблудний собака, що підігнув задню лапу й шкутильгав на трьох по Гарріс-авеню у бік Строуфорд-парку.

— Привіт, Розалі, — пробурмотів Ральф, проводячи долонею по очах. Був четвер — день, коли на Гарріс-авеню забирали сміття, тому він зовсім не здивувався, побачивши Розалі, що стала невід’ємною частиною околиць за останні кілька років. Вона ліниво брела по вулиці, досліджуючи поклади смітників і скупчення порожніх консервних бляшанок, мов прискіпливий лахмітник із блошиного ринку.

Ось Розалі, яка цього ранку шкутильгала особливо помітно і мала вигляд такий же втомлений, як і Ральф, знайшла щось схоже на велику кістку і побігла кудись зі здобиччю в зубах. Ральф спостерігав за нею, поки вона не зникла з очей, тоді просто сидів, схрестивши руки на колінах і озираючи безмовні околиці. Яскраві вуличні ліхтарі лише підсилювали ілюзію, що Гарріс-авеню не що інше, як спорожніла після вечірньої вистави сцена, покинута акторами, які розійшлися додому; вся перспектива справляла враження нереальності, здавалася галюцинацією.

Ральф Робертс сидів у кріслі, де мусив провести ще стільки передранкових годин, і чекав, коли світло й рух наповнять світ перед ним. Нарешті перший актор — листоноша Піт — з’явився на сцені праворуч. Він проїхав по Гарріс-авеню на велосипеді, дістаючи згорнуті газети із сумки й пригальмовуючи біля потрібних дверей.