Стівен Кінг - Безсоння

— Спасибі, а то я справді відірвалася на вас. У будь-який інший день нічого такого не трапилося б, але сьогодні о четвертій годині дня ми влаштовуємо мітинг, я буду представляти містера Далтона. Для виступу мені відводять три хвилини, здається, стільки зайняв мій монолог і тут.

— Нічого, нічого. — Луїза поплескала жінку по руці. — Усе нормально.

Посмішка офіціантки стала ширшою і теплішою, але коли вона повернулася до них спиною, Ральф побачив, що вираз вдоволення у Луїзи зник. Вона дивилася на жовтувато-чорну пляму над правим стегном офіціантки.

Ральф дістав з нагрудної кишені ручку, перевернув паперову серветку й швидко накидав кілька слів. Потім, витягши гаманець, дістав п’ять доларів і поклав їх поверх написаного. Коли офіціантка підійде за чайовими, вона обов’язково прочитає послання.

Ральф узяв чек і помахав ним перед обличчям Луїзи.

— Це наше перше справжнє побачення, отже, будемо платити навпіл, — сказав він. — Якщо я залишу їй п’ять, то мені не буде вистачати трьох баксів. Тільки не кажи, що ти розорена.

— Хто? Королева покеру в Ладлоу? Не дурій, любий. — Луїза передала йому жменю купюр, діставши їх із сумочки. Поки Ральф вишукував потрібну йому банкноту, Луїза прочитала написане на серветці:

«Мадам, у вас гостра дистрофія печінки, і вам необхідно терміново звернутися до лікаря. Наполегливо раджу триматися подалі від Громадського центру Деррі сьогодні ввечері».

— Я знаю, це нерозумно, — сказав Ральф.

Луїза чмокнула його в кінчик носа:

— Завжди розумно допомагати людям.

— Спасибі. Однак навряд чи вона повірить. Ця пані вважатиме, що нас образив її значок, незважаючи на всі наші запевнення, і що ця записка лише своєрідний еквівалент відповіді на її нападки.

— Можна переконати й інакше.

Луїза зосередила погляд на офіціантці — та, стоячи у дверях, базікала з кухарем. Природні сіро-блакитні кольори аури Луїзи стали насиченіші, а сама аура стиснулася, перетворившись у капсулу, що облягала тіло.

Ральф не до кінця усвідомлював, що саме відбувається… Але все відчував. Волосся в нього встало сторчма, по шкірі побігли мурашки. «Вона наповнюється силою, — подумав він, — натискає на всі вимикачі, запускає в хід усі турбіни, роблячи це почасти через жінку, якої ніколи досі не бачила і, можливо, ніколи більше не побачить».

Офіціантка теж відчула стороннє втручання.

Вона оглянулася, немов хтось окликнув її. Луїза натягнуто посміхнулася й помахала рукою, але коли вона заговорила з Ральфом, голос її тремтів від зусилля.

— Я майже… Майже дісталася.

— Дісталася до чого!

— Не знаю. До того, що мені було потрібно. Усе відбулося миттєво. Жінку звуть Зої, ї з двома крапками. Піди оплати чек, відверни її увагу. Постарайся зробити так, щоб вона не дивилася на мене, мені й так важко.

Ральф виконав прохання Луїзи, і доволі успішно, незважаючи на спроби Зої оглядатися на Луїзу. Коли Зої вибила чек, на касовому апараті з’явилася сума в 234,20$. Жінка прибрала цифри нетерплячим натисканням пальця на кнопку й знову глянула на Ральфа. Її обличчя було блідим, а очі стривоженими.

— Що з вашою дружиною? — запитала вона Ральфа. — Я ж вибачилася. Чому вона так дивно дивиться на мене?

Ральф знав, що Зої не може бачити Луїзу, адже він щосили намагався закривати собою огляд, але знав він і те, що жінка права — Луїза справді дивилася.

Ральф спробував посміхнутися:

— Не знаю, що…

Офіціантка здригнулася й роздратовано оглянулася на кухаря.

— Перестань гримотіти каструлями! — закричала вона, хоча в кухні лише тихо грало радіо. Зої знову обернулася до Ральфа:

— Гуркіт, як у В’єтнамі. Чи не будете ви такі люб’язні сказати вашій дружині, що неввічливо…

— Видивлятися? Але вона зовсім не дивиться. Правда. — Ральф відступив убік.

Луїза стояла в дверях і дивилася на вулицю, повернувшись до них спиною. — Ось, бачите?

Зої не відповідала кілька секунд, уважно розглядаючи Луїзу.

Нарешті вона мовила:

— Бачу. А тепер чому б вам обом не піти?

— Добре, добре. Розстаємося друзями?

— Як хочете, — не дивлячись на Ральфа, відповіла Зої. Коли Ральф підійшов до Луїзи, він побачив, що її аура повернулася до свого більш розрідженого стану, але стала набагато яскравішою.

— Ти втомилася, Луїзо? — ніжно запитав він.

— Ні. Тепер я почуваю себе чудово. Ходімо.

Ральф почав було відчиняти двері, але раптом завмер.

— Ти взяла мою ручку?

— Ні, вона залишилася на столі.