Стівен Кінг - Безсоння

Ральф повільно зійшов із ганку й пішов просто по газону. Луїза йшла йому назустріч. Зустрілися вони посеред вулиці… Там, де насправді зустрілися вже давно.

Ральф обійняв її й поцілував.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ці слова знову й знову зринали в його думках — так повторює одну й ту ж фразу заїжджена платівка, — коли Ральф, сидячи на кухні Луїзи, пив каву. Він не міг відвести від неї погляд. Луїза Чесс була з виду років на десять молодша і фунтів на десять легша, ніж та жінка, до образу якої він звик в останні роки. Цікаво, сьогодні в парку вона теж була такою? Навряд, хоча зранку Луїза, дуже замучена, плакала — напевно, тому й виглядала інакше.

І все ж…

Так, і все ж. Зникла тонка сітка зморшок навколо рота, як і подвійне підборіддя й мішки в’ялої шкіри на повних руках. Сьогодні вранці вона гірко плакала, а ввечері випромінювала щастя, але Ральф знав, що не в цьому причина разючих змін.

— Мені зрозуміле значення твого погляду, — сказала Луїза.

Дивно. Звичайно, у такий спосіб вирішується питання, чи все це насправжки, але все одно страшнувато. «Ми знайшли «Джерело Юності». Забудь про Флориду; джерело в Деррі, зовсім поруч».

— Ми знайшли?

Вона здавалася здивованою… І трохи настороженою, наче підозрювала, що він жартує з нею. Або поводиться з нею, як з «нашою Луїзою».

Луїза підійшла і взяла Ральфа за руку.

— Піди у ванну. Глянь на себе в дзеркало.

— Я чудово знаю, який маю вигляд, чорт забирай, я щойно поголився. Дуже ретельно.

Вона кивнула:

— Ти добряче потрудився, Ральфе… Але справа зовсім не в щетині. Просто подивися на себе.

— Ти серйозно?

— Так, — твердо відповіла Луїза. — Дуже серйозно.

Ральф майже дійшов до дверей, коли вона мовила:

— Ти не лише поголився; ти ще й сорочку змінив. Молодець. Мені не хотілося говорити, але вона порвалася.

— Хіба? — запитав Ральф. Він стояв спиною, так що Луїза не бачила його посмішки. — А я й не помітив.

Хвилини зо дві, спираючись на умивальник, Ральф розглядав себе в дзеркало. Стільки часу знадобилося йому, щоб розгледіти те, що подумки він уже бачив. Пасма нового, чорного й блискучого як вороняче крило, волосся вражали, як і зникнення виродливих мішків під очима, — але він не міг відірвати погляду від того, якими стали його губи, позбувшись глибоких зморщок. Дивна… Неприродна річ. Рот практично парубка. І… Раптом Ральф засунув палець у рот і провів ним по правій нижній ясні. Він не був цілком певен, однак йому здалося, що ясна трохи припухли, готові оголити новий ряд зубів.

— Оце так, — пробурмотів Ральф, подумки переносячись у той спекотний день, коли він зіткнувся з Едом Діпно на його галявині. Тоді Ед розповів йому, що Деррі повне збожеволілих істот-дітовбивць. Чудовиськ, які крадуть життя. «Сюди стягаються всі сили, — повідомив йому Ед. — Знаю, важко повірити в таке, але це правда».

Тепер Ральфові повірити було легше. Важче стало погоджуватися з твердженням, що Ед збожеволів.

— Якщо так триватиме й далі, — стоячи в дверях, сказала Луїза, — нам доведеться одружитися й виїхати з міста, Ральфе. Сімона й Міна не могли — у буквальному значенні слова — відвести від мене погляду. Я базікала про нову косметику, отриману поштою, але вони не клюнули на цю приманку. Чоловік міг би повірити, але жінка чудово знає, що косметиці під силу, а що ні.

Вони повернулися в кухню, і, хоча аури тимчасово зникли, Ральф усе ж побачив світіння, що виходило від комірця шовкової блузи Луїзи.

— Зрештою, я сказала їм єдину річ, якій вони могли повірити.

— Що саме? — поцікавився Ральф.

— Я сказала, що зустріла чоловіка. — Луїза зам’ялася, а потім, заливаючись рум’янцем, випалила: — І закохалася в нього.

Ральф узяв її за руку й обернув до себе. Він дивився на маленьку, акуратну складочку біля ліктя й думав, як би йому хотілося торкнутися її губами. Або кінчиком язика. Потім він глянув на Луїзу:

— А це правда?

Вона подивилася на нього щирим, сповненим надії поглядом і тихенько відповіла:

— Мені так здається, але тепер усе так дивно. Я впевнена лише в одному: мені хочеться, щоб це було правдою. Мені потрібен друг. Я так довго була переляканою, нещасною, самотньою. Самотність — найстрашніше, коли старієш, — не болі й ломота в попереку й не те, як задихаєшся, піднімаючись сходами, по яких злітала, коли тобі було двадцять, а саме самотність.

— Так, — погодився Ральф. — Це найстрашніше.

— Ніхто з тобою більше не розмовляє, іноді люди розмовляють у твоїй присутності, але це не те саме — найчастіше виникає відчуття, начебто тебе взагалі не бачать. З тобою таке траплялося?