Стівен Кінг - Безсоння

— Що ти зробив зі мною? — запитала вона. — Що ти зробив для того, щоб знову повернути барви?

— Не знаю.

— У мене було відчуття, начебто я стояла на краю іншого світу, а коли ти прикрив мені руками очі, то немов уштовхнув мене в нього.

Він кивнув, пригадуючи, який вигляд мала Луїза в перші секунди після того, як він прибрав руки, — начебто вона щойно зняла сонцезахисні окуляри, вкриті цукровою пудрою.

— Я скорився чистому інстинкту. І ти права, це справді схоже на світ. Я сам думаю про це як про світ аур.

— Прекрасний світ, правда? Моторошний. Коли я вперше зіткнулася з ним — наприкінці липня чи на початку серпня, — то подумала, що божеволію, але навіть тоді він мені подобався. Я не могла не полюбити його.

Ральф здивовано подивився на жінку. Невже він колись вважав Луїзу базікою й пліткаркою? Людиною, що не вміє зберігати секрети?

«Ні, боюся, що все було ще гірше, старий. Ти вважав її дурнуватою. І взагалі, ти дивився на неї очима Білла: “Наша Луїза”. Не менше… Але й не більше».

— Що? — стурбовано запитала вона. — Чому ти так на мене дивишся?

— Ти бачиш аури ще з літа! Так давно?

— Так, і з кожним разом усе яскравіше й частіше. Саме тому я пішла на прийом до цього пліткаря. Ральфе, я й справді підстрелила те створіння із пальця? Що більше часу минає, то менше в це віриться.

— Ти це зробила. Незадовго до нашої зустрічі я зробив те саме.

Ральф розповів їй про свою сутичку з лікарем № 3 і про те, як він прогнав карлика… Бодай на якийсь час. Він підняв руку до плечей, а потім напружено витягнув її.

— Оце і все, що я зробив — немов хлопчисько, що наслідує Чака Норріса або Стівена Сіґала. Але в такий спосіб я метнув у нього неймовірно яскравий пучок світла, і карлик одразу ж утік. І саме тому, до речі, я більше не міг повторити цей трюк. Узагалі не розумію, як мені це вдалося. Ти можеш ще раз пальнути зі свого пальця?

Луїза, хихикнувши, повернулася до Ральфа й націлилася в нього:

— Не терпиться з’ясувати?

— Не тицяйте в мене цією штучкою, мадам, — попросив Ральф. Він посміхався, але був не цілком упевнений, що це жарт.

Луїза, опустивши палець, повернулася до мийки. І під плескіт води вона почала ставити запитання, які Ральф одразу назвав Великими Питаннями:

— Звідки береться ця сила, Ральфе? І для чого вона?

Похитавши головою, він устав із-за столу і підійшов до мийки.

— Не знаю і ще раз не знаю. А як щодо помічника? Де в тебе посудний рушник, Луїзо?

— Яка різниця, де мій посудний рушник. Сідай. Будь ласка, зараз же скажи мені, Ральфе, що ти не із племені сучасних чоловіків, тих, які постійно обіймаються й ридають від розчулення.

Ральф розсміявся, похитавши головою:

— Ні. Просто я пройшов чудову школу.

— Добре. Тільки якщо не почнеш базікати про те, яка ти чутлива й тонка натура. Є деякі речі, які жінка хоче з’ясувати сама. — Луїза відкрила шафку під мийкою і вручила йому старенький, але чистий посудний рушник.

— Витри тарілки і поклади їх на стіл. Я сама поставлю посуд на місце. А поки ти працюєш, можеш розповісти мені свою історію. Некастровану версію.

— Оце так угода!

Ральф ще не вирішив, із чого почати, коли рот його відкрився, немов за власним бажанням, і почав говорити за нього.

— Коли до мене нарешті почало доходити, що Керолайн помирає, я почав багато гуляти. Якось, коли я дійшов майже до самого аеропорту…

Він розповів їй усе, починаючи із зіткнення Еда й здорованя в кепці-бейсболці й закінчуючи сваркою з Біллом, який сказав, що Ральфові слід було б проконсультуватися зі своїм лікарем, тому що в їхньому віці розумові розлади явище доволі поширене. Ральф кілька разів повертався до опущених подробиць — до того, наприклад, як з’явився старий Дор під час спроб Ральфа утримати Еда від бійки з водієм синього «форда»-пікапа. Луїза не намагалася переривати потік одкровень. Почуття, яке охопило Ральфа, коли його розповідь почала наближатися до кінця, було полегшенням настільки глибоким, що нагадувало біль, немов якийсь чарівник замурував його серце, а тепер одну за одною розбирав цеглини.

На той час, коли Ральф виговорився, посуд був вимитий і розставлений по місцях, і вони перейшли з кухні у вітальню з безліччю фотографій, головне місце серед яких, безсумнівно, займав містер Чесс, що окупував місце на телевізорі.

— Отже? — підсумував Ральф. — І в що з усього цього ти віриш?

— У все, звісно, — відповіла Луїза й або не помітила виразу полегшення на його обличчі, або проігнорувала цей факт.