Андрій Кокотюха - Чужі скелети

Але до незваних гостей ніхто не вийшов.

їх ніхто не зустрічав. Ані дружньо, ані вороже — ніяк.

Пахло глицею. Співали лісові пташки.

Тиша. Спокій і тиша.

Ставши на місці, Сахновський покрутив головою, міркуючи, як діяти далі. Юлія хотіла йти до будинку, та Антон жестом зупинив її, похитав головою — не тепер. Зігнувши правицю в лікті та тримаючи пістолет перед собою, сам собі при цьому нагадуючи ковбоя або крутого Вокера, лікар посунув круж будинку, дослухаючись до лісовою тиші. З тильного боку хати побачив дерев’яний дашок, під яким стояли ясла з дерева, повні свіжого сіна. Копиця маячила тут-таки, трошки в глибині двору, під широким брезентовим тентом.

Ясно. Сюди приходять лісові мешканці — тут їхній харчоблок, констатував Антон.

Трохи далі, прихована копицею, стояла старенька, але помітно доглянута «Нива».

А на цьому наш лісничий їздить, відзначив Сахновський, і ця думка потягнула за собою наступну — машина тут, значить, і хазяїн її недалеко відійшов.

Якщо взагалі відійшов.

Співали пташки. Пахло глицею. Спекотний день вступав у свої права дедалі впевненіше, починало парити. Від густої трави під ногами тягнуло важким п’янким духом.

Зробивши ще пару кроків уздовж задньої стіни будинку, Антон раптом зупинився.

Вікна. Куди вони виходять — вікна?

Одне — просто в бік лісовою дороги, звідки приїхала їхня машина.

Тут тихо. Дуже тихо. Наближення будь-якого транспорту чути не те щоб здалеку, але на підступах до будинку почути гудіння мотору можна. Якщо ти переховуєшся, особливо — в світлі останніх подій, коли тебе можуть шукати навіть просто так — для поговорити, слух у тебе напружений.

Хто сказав, що Олег Родіонов не чув наближення машини?

Сахновський думав так уже на ходу — він швидко йшов, мало не біг до ґанку, збираючись застерегти Юлію від поспішних дій і постукати в двері самому.

Пізно.

Перед будинком Юлії не було. Двері відчинені.

— Юлю! — вигукнув Антон, міцніше стискаючи пістолет. — Юлько! — а тоді: — Олеже! Родіонов, Олеже! Ти тут?

Відповіддю була та сама тиша.

Одним стрибком Сахновський скочив на ґанок. Забіг у пройму вхідних дверей, швидко пройшов усередину, до кімнати, і, зробивши кілька кроків, почув одночасно жіноче, Юлине:

— Антоне, обережно!

І дзвінкий чоловічий голос:

— Стояти на місці! Стрельну! СТОЯТИ!

Та рух Антона вже ніщо не могло зупинити.

Він носаком штовхнув причинені двері, стрімко зайшов до кімнати, виставивши руку з пістолетом перед собою.

Посеред кімнати на колінах стояла, схиливши голову, Юлія Гараніна.

У кутку між вікном, яке вело в бік дороги, та іконостасом стояв, притиснувшись до стіни, чоловік — хлопець років двадцяти п’ятьох. Зовнішність звичайна, такого справді важко описати. Родіон без особливих прикмет, тут Іванівна міліції не збрехала. Але детальніше роздивлятися людину з рушницею часу не було.

— Поклади! — Сахновський виставив руку з пістолетом перед собою. — Олеже, поклади! Ти ж не стрельнеш…

— А ти? — почулося у відповідь із кутка.

Голос хлопця звучав хриплувато. Чи то він хвилювався, чи то такий голос у Родіонова від природи, чи прокурений.

— Мені простіше! Я десантник, знаю, як із цим поводитись. Не роби нових дурниць, Родіонов. Ну, опусти ружжо.

Блазнюючи, Сахновський намагався заспокоїти не лише хлопця, а й себе — побачивши наведений на Юлію ствол, радше відчув, ніж зрозумів: злякався — та не за себе. За неї. Злякався навіть дужче, ніж тоді, коли вона підняла його серед ночі телефонним дзвінком, затинаючись із переляку після нападу Чорної.

— Чого ви тут? — рушниця поки не квапилася опускатися.

— А ти чого злякався?

— Ти — мент?

— Чого б це?

— Бо вона, — ствол рушниці гойднувся, вказуючи на Гараніну, — його сестра. Треба казати кого?

— Звідки знаєш?

— Здогадався, коли машину вашу з вікна побачив. Як вона вийшла — відразу впізнав.

Антон погодився — такого повороту вони не врахували. Рука міцніше стисла руків’я пістолета, тремтіла — і не лише від напруги. Це тремтіння Сахновському не сподобалось, та він не рейнджер — він лікар, і йому навіть в армії не доводилося наставляти на сторонню, зовсім незнайому людину, котра нічого йому не зробила, бойову зброю зі знятим запобіжником.

— Де ти її бачив?

— У Жашкові… де… Її Юлія звати… Він сказав…

— Руслан?

— А мені без різниці, як його там звати. По телеку казали — Руслан. Тільки мені чхати, ясно вам?