Андрій Кокотюха - Чужі скелети

— Давай ліпше по-порядку, — Роман поклав їй руку на плече. — Ти смілива. Я тобі вже це говорив. Та це не означає, що ти повинна говорити нам усе, переказувати всі тамтешні подробиці. Зрештою, аж таку гидоту про вас усіх ми знати й не повинні. Він же на цьому всіх вас тримав? Варто комусь не послухатися — і він розкаже всьому світу про неслуха таке, що той сам волів би забути. Були такі погрози?

— Були, — кивнула Леся.

— І ніхто з вас не хотів ризикувати, перевіряючи реальність цих погроз?

— Тільки Оксана… Після тижня очищення…

Гараніна хотіла щось запитати, та Кравцов жестом зупинив її.

— Отже, два дні ти била байдики, спілкувалася зі своїм хлопцем, ні на кого та ні на що не зважала і це тобі подобалося. Нічого не відчувалося? Знаєш, незвичного…

— Потім я сама такою стала. З новенькими — підкреслено привітна та життєрадісна. Справді, до посвячення ніхто не повинен був нічого запідозрити. А після того людина вже сама нікому не хоче нічого розказувати. Бо кожен розумів: із наступним буде те ж саме, і якщо попередити — визнати: з тобою теж це сталося.

— Ясно? — Кравцов кинув на Юлію переможний погляд. — На цьому ваш брат усіх і тримав. Відчуття колективного страху, колективного сорому, колективної провини. Йому ж самому такі відчуття, наскільки я зрозумів зі слів Антоніо, відомі не були. Пора вже перейти до прикладів, Лесю.

Дівчина ще вагалася. Її нові знайомі не наполягали на подробицях — на відміну від міліцейських оперів та чоловіків зі слідчої групи: тим хотілося почути якомога більше деталей, від чого вони отримували, як здалося Лесі, певне задоволення. Все це записане в протоколах, підшите до матеріалів справи, і крім них, цього ніхто не читав. Ця думка гріла дівчину: справа не закрита доти, доки не знайдуть Учителя Свободи. А матеріали незакритої справи заборонено дозволяти дивитися цікавим журналістам.

І ще лишається надія: про Територію Свободи незабаром усі забудуть. Вже почали забувати — безіменний Учитель зі своєю жахливою коханкою вшилися. Тепер ці люди, які приїхали з Жашкова, говорять: обоє мертві.

їхні колишні «брати» та «сестри» мовчатимуть. Смерть Учителя Свободи не зламає печатки мовчання, якою скуті їхні вуста. Але хто знає: коли мине час і все загоїться, раптом знайдеться мисливець за сенсаціями — а Територія Свободи сенсація, як не крути! — котрому дадуть дозвіл, він витягне з архіву багатотомну справу, вмоститься вигідніше за незручним казенним архівним столом, перегорне кілька сторінок, знайде свідчення однієї з потерпілих, Лесі Коноваленко, і…

На третій вечір на Території Свободи всі зібралися у великій кімнаті будинку для посвячення новенької в молодші сестри.

Тоді Леся вперше відчула якусь напругу довкола, та списала ці відчуття на загальну урочистість моменту. Вона далі вважала: все навкруги — цікава гра в таку собі комуну, де всі рівні, всі друзі й усім добре. Далі все сталося дуже швидко, і потім події того вечора та все подальше погано вкладалися в голові та ще гірше трималися в ній.

Учитель Свободи щось сказав. Він завжди щось говорив, і слова його видавалися чомусь надзвичайно мудрими. Леся навіть сама себе ловила на думці: а чому це вона раніше до такого не дотумкала? Треба було посваритися з батьками для того, аби познайомитися з такою цікавою, хоча й трошки дивною людиною! Ну, мудреці завжди трошки дивні й трошки блаженні.

А потім з кімнати, де, як усі знали, жив окремо від усіх Учитель Свободи, вийшла мовчазна жінка. Вся в чорному, з довгим волоссям і злими — цього не приховаєш! — очима. Леся вже бачила її за ці дні кілька разів, та жінка зникала так само швидко, як з’являлася, і навіть часом складалося враження, що її не існує, що це — привид, фантом, голограма. Дівчина намагалася запитати в приятеля, хто це, та він одвів погляд, якось вислизнув од відповіді, сказав тільки неохоче: «Учитель звелів називати її Чорна».

Тепер ця Чорна швидко підійшла до Лесі, взяла рукою за підборіддя, подивилася в очі.

Дівчина поринула в ці очі з головою, навіть не опираючись лютій, нестримній силі погляду.

Коли оговталася — збагнула, що голяка лежить поруч з Учителем Свободи, теж роздягненим. Довкола кружком стояли інші. Коли побачили, що Леся розплющила очі, недружнім хором попросили в неї пробачення. А в неї боліло все тіло. Відразу зрозумівши, що з нею сталося, вона тут-таки усвідомила — болить, навіть дуже болить у таких місцях, що навіть думати не хочеться, як такі речі могли робити з нею на очах у купи народу.