Андрій Кокотюха - Чужі скелети

Хоча… замкнути в багажнику й лишити… Зачинити в погребі й лишити… Щось спільне тут є, почерк, схоже, той самий. Та й манера виконання. Хіба що руки Антонові не зв’язали, але в цілому…

Наручний годинник дивом не розбився.

Циферблат світився в темряві.

У багажнику власної машини Антон Сахновський пролежав менше години. Сорок хвилин знадобилося визволителям, аби приїхати і відчинити багажник.

Рятівницею виявилася Юлія Гараніна.

— Вибачте, я подумати не могла, що все так…

— Ви тут ні до чого. Я сам мусив подумати, куди лізу. Я дорослий хлопчик.

— Може, вам якісь ліки…

— От ви добра, Юлю… Мені дали по голові, тут ліки не допоможуть.

— Зовсім?

— Зовсім. Так само, як і міліція.

Міліцію Гараніна хотіла викликати відразу ж потому, як Антон із залитим кров’ю обличчям виліз із багажника. Та він заборонив, крикнувши «Не треба ментів!» надто гучно, аж у голові загуло. Присів, сперся на машину і вислухав коротку розповідь Юлії про те, як вона тут опинилася та що ще трапилося.

Історія чудесного порятунку справді вкладалася в одне речення. Їй подзвонили на мобільний, номер вона не впізнала. Сказали: її київський дружок лежить у багажнику машини, тачка — в лісосмузі за містом, ключі — в салоні, на підлозі валяються. Бажано нікого на допомогу не кликати, попередили Юлію при цьому, але якось так без душі, не категорично, без погроз. Вона й сама розуміла: брати міліцейський ескорт для того, аби всі бачили її помилку, не треба. Тому сама сіла за кермо і поїхала рятувати нового знайомого. Коли примчала, побачила — машину лікаря не тільки побили спереду, їй іще прокололи всі чотири колеса.

Ну, ця проблема, скажімо, вирішувалася дуже просто. Гараніна подзвонила своєму знайомому власнику станції техобслуговування, і вже менш ніж за півгодини пошкоджене авто вантажили на спеціальну аварійну платформу. До ранку колеса поміняють, машину відрихтують, все це, звісно, за рахунок Юлії. Тим часом треба братися до потерпілого. Але за час, поки вони чекали технічної допомоги, Сахновський потроху прийшов до тями і згадав давню приказку: «Лікарю, зцілюйся сам». [2] Свята Євангелія від Луки 4:23: «Лікарю, уздоров самого себе!» (пер. митрополита Іларіона).

— Ну, але ж якась медична допомога… Кров же у вас…

— Кров, Юлю, витирається чистою ганчіркою, змоченою в холодній воді, — вимучив він із себе. — Можна витирати кров вологою серветкою з антисептиком. У вас є в сумочці вологі серветки з антисептиком?

— У мене сумочки нема.

— Зовсім?

— Забула на столі, — Юлія знітилася, наче її зловили на чомусь безсоромному.

— Нічого страшного, — мовив Антон. — Зі мною, до речі, теж…

— Що — теж?

— Нічого страшного… Неприємно, принизливо. Все ж таки троє молодих придурків відмудохали дорослого чоловіка з чудовою репутацією в професійних колах української столиці, — він зітхнув, сплюнув рожеву слину. — Але били без серця, скажу я вам… Мене не нудить. У очах не двоїться. Значить, струсу мозку нема. Всередині теж нічого не відбили. Синці заживають.

— Але ж вам усе одно слід…

— Мені, Юлю, слід полежати спокійно. Десь так до ранку. І попити сечогінне. Фуросемід, наприклад. Це збільшує циркуляцію крові. Кров активніше припливатиме до голови, і та перестане так гудіти. Ну, ще що-небудь ноотропне. Можна пірацетам. Та все одно головне — лежати. Відвезіть мене в готель…

— Ніяких готелів! — Гараніна навіть тупнула ногою. — В мене вдома набагато краще. Там у вас будуть усі умови, я навіть лікаря…

— Кажу ж вам — лікареві лікар не потрібен! Хіба якщо вже стане від чогось зовсім погано і я почну помирати.

— Для чого такі дурні жарти? Встати можете?

— Спробую.

Антон дійсно піднявся без сторонньої підтримки. Ще хитало, та в цілому він сам тримався на ногах досить упевнено.

Проте дорогою його раптом розгойдало, стало темнішати в очах, і Юлія, взявши справу в свої руки, просто з дороги набрала потрібний номер, викликавши бригаду «швидкої» до свого будинку. На місце вона і лікарі дісталися практично водночас, Сахновський мляво заперечував, коли його клали на ноші, та санітари легко впоралися з ним. Куди нести, Юлія визначилася відразу — потерпілого доставили на другий поверх, у її спальню. Медики натякнули — краще б десь унизу, хоч на канапі в залі, та хазяйка будинку була невблаганною: в спальні на ліжку чоловікові найкраще.

Антона роздягнули, вклали, вкололи йому заспокійливе та снодійне. Запевнили Юлію — йому справді потрібен більше спокій, ніж серйозне лікування. Коли вони пішли, Юлія запнула вікна спальні завісами, аби потерпілого не розбуркали передчасно сонячні промені, а сама після недовгих вагань спробувала набрати номер Крамаря.