Андрій Кокотюха - Чужі скелети

Вперше з проявами не зовсім адекватної поведінки молодшого брата Юлія зіткнулася саме завдяки своїй перемозі на олімпіаді з математики. Тоді жашківська школярка втерла носи відмінникам із київських спеціалізованих математичних шкіл, отримала путівку в «Артек» і на доважок — Руслана. Який теж захотів поїхати в Крим. І не просто в Крим — до моря хлопця возили щороку. Русик виявив охоту поїхати разом із сестрою, а бажання хворого Русика в родині Гараніних було законом.

Які ходи були застосовані батьками, кого підняли на ноги, скільки і куди заплатили — Юлія не знала тоді, не відає і сьогодні. Результат: брат поїхав із сестрою. Причому і в дорозі, і в перші дні перебування Руслан тримався на диво слухняно. Можна сказати, був шовковим. А на четвертий день по обіді зник із табору, разом із ним кудись подалося ще четверо однолітків. Їх знайшли аж під вечір. Виявляється, Руслан переконав компанію вибратися в гори і жити там, без занудного розпорядку дня. Людина, говорив він, народжена вільною. Море — це символ свободи. Значить, треба прагнути свободи.

Керівництво табору не прийняло божевільних аргументів підлітка. Дивувало інше: як йому вдалося переконати інших, цілком нормальних підлітків, залишити табір, не взявши з собою навіть хліба з їдальні, та податися, по суті, світ за очі. Порушення було серйозним, наслідки — передбачуваними: негайне відрахування всієї компанії. Та Русик спочатку почав кричати, потім вирвався з кабінету директора, рвонув у невідомому напрямку, а за годину його знайшли під кущами — лежав, тримаючись за серце, і стогнав. На губах навіть виступила піна.

Це був перший, але не останній випадок, коли Руслан пустив піну з рота. Юлія тоді злякалася, побачивши брата з піною. Потім, коли це почало регулярно повторюватися, лякатися перестала. Її, дівчину з математичним складом розуму, більше цікавило, як Русик це робить. Причому навіть благенькі спроби не тільки довести, а навіть просто сказати, що все це — бутафорія, поверталися хіба проти самої Юлі. Черства, нечуйна, жорстока — ось лише кілька звинувачень, які вона щоразу чула на свою адресу.

Тоді порушника дисципліни Руслана Гараніна дивним чином усе ж таки залишили в «Артеку». Тих, хто пішов за ним, здали батькам з рук до рук. Така злісна самоволка не могла лишитися зовсім уже без покарання. Скоро Юлія збагнула ще дві речі. Перша — її молодшого брата дехто з вожатих почав відверто побоюватися: будь-яка спроба виховувати його чи бодай просто закликати до порядку швидко оберталася проблемою для того, хто робить йому зауваження. Дитина хвора, цим усе сказано… Друга — кричуща безкарність Русика не могла пройти повз увагу інших підлітків, і дуже скоро молодший брат, який у себе вдома не особливо сходився з ровесниками і не мав друзів, тут, в «Артеку», почав користуватися серед певної категорії однолітків повагою і деяким авторитетом. А під кінець їхньої зміни Русик Гаранін уже мав на деяких піонерів помітний вплив.

Його життя входило в нову фазу.

Ще неприємнішу для оточення.

— Докладний життєпис мого брата вас, може, і зацікавить, — Юлія закурила, цього разу тримаючись спокійніше, не кришачи цілу цигарку об дно попільниці, — тільки навряд чи вам потрібні такі хроніки. Досить того, що я сама часом пригадую окремі події по днях, годинах, хвилинах. І, повірте, не отримую задоволення від факту, що сповідуюся сторонній людині.

— Але ж ви до цієї сторонньої людини прийшли самі, — зауважив Антон. — Навіть натякнули: для чогось я все ж таки вам потрібен.

— До цього ми прийдемо, — кивнула Гараніна. — Просто я хочу, аби ви спробували зрозуміти мою проблему в цілому. А відтак стане ясно, чому мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

— Ну, не те щоб прямо-таки ваша… Якби на вашому місці й у вашому становищі опинився хтось інший, я б так само звернулася по допомогу до цієї людини.

— Отже, я перший-ліпший випадковий незнайомець. Справді, наче в старих романах.

— Я не читала старих романів, — відрізала Юлія. — Нових, між іншим, теж. Я взагалі не люблю художньої літератури, ще зі школи. Читаю переважно пресу та потрібну мені бізнес-аналітику в інтернеті. Література ніколи не була моїм сильним місцем.

— Хай там як, ви, мабуть, закінчили школу з золотою медаллю.

— Аякже! Курс шкільної програми з літератури я знала, твори писала як треба і без граматичних помилок. Цього досить, мені просто подобаються точні науки.

— Та я хіба проти? — Антон примирливо виставив руки перед собою, відчувши в тоні жінки агресивні нотки. — Ми взагалі відхилилися від теми…