Стівен Кінг - Мізері

«Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми».

— Африка, — сказав Пол, але не почув власних слів. Він почав переривати комору в пошуках консервів та пакунків із харчами, намагаючись брати речі, відсутність яких Енні, скоріш за все, не помітить наступного разу, як сюди зайде. На рівні підсвідомості Пол розумів, що означають подібні перестороги: він більше не збирався нікуди тікати.

«Поки що», — заперечив його неспокійний розум.

«Ні, - невблаганно відповів інший, глибинний голос. — Ти залишишся тут назавжди, Поле. Назавжди».

— Я ніколи не здамся, — прошепотів він. — Чуєш мене? Ніколи.

«Кажеш, ні? - саркастично зауважив голос циніка. — Ну… то подивимося, чи не так?»

Так. Подивимося.

Комора Енні радше скидалася на бомбосховище на випадок ядерної війни. Пол здогадувався, що потяг до накопичування можна було певною мірою пояснити умовами життя: жінка усамітнено мешкає в гірській місцевості, де варто очікувати, що якийсь період часу (може, лише один день, а може, аж кілька тижнів) ти можеш бути відрізаний від навколишнього світу. Скоріш за все, навіть ті кукурікнуті Ройдмани мали таку комору, від вигляду якої в жителів інших штатів брови би на лоба полізли… але він сумнівався, що ті кукурікнуті Ройдмани чи ще якісь сусіди Енні мали щось подібне до цього складу. То була не комора, а цілий супермаркет, чорт забирай. Полу здалося, що в коморі Енні простежувався деякий символізм — ряди харчів свідчили про розпливчастість кордону між Суверенною Державою Реальності та Народною Республікою Параної. Проте в його становищі такі розмірковування не варті жодної уваги. У пизду символізм. Хапай наїдки!

Так, але обережно. Справа не лише в тому, що вона помітить нестачу. Усе одно Пол узяв би не більше, ніж зміг би надійно заховати на випадок її несподіваного повернення… бо як же вона ще може повернутися? Телефон не працював, і Полу здавалося, що Енні навряд чи стане надсилати телеграми чи замовляти по дроту букет квітів [109] Flowers by Wire (Floral wire service) — міжміська служба доставки квітів та інших послуг, яка працює в США з 1910 року. Агенти та флористи тримали зв’язок через телеграф, звідси й назва. . Але, зрештою, що вона побачить у його кімнаті чи чого не знайде в коморі — не має значення. Він же мав якось харчуватися. Їжа також була його залежністю.

Сардини. Удосталь сардин у таких маленьких прямокутних бляшанках, де під паперовою обгорткою ховається ключ. Їх він точно візьме. Консервована шинка під гострим соусом. Ключів не було, проте він міг відкрити кілька бляшанок просто тут, на кухні, з’їсти та поховати порожню тару в горах сміття. Пол побачив розпакований блок родзинок «Сан-Мейд»: усередині були маленькі коробочки, а на розірваному целофані стояла наліпка «міні-прикуски». Він додав чотири прикуски до купи, що росла в нього на колінах, а також кілька маленьких упаковок кукурудзяних і пшеничних пластівців. Пол не знайшов жодної пачечки підсолоджених пластівців. Якщо вони колись тут були, то Енні вмолотила їх під час останнього нервового зриву.

На одній із верхніх поличок охайним стосом (як дрова в сараї) стояли пачки «Слім Джима» [110] «Slim Jim» — американський бренд джеркі (маринованого сушеного м’яса) або в’ялених сосисок, що зазвичай упаковуються по одному шматочку в довгасті упаковки. . Він узяв чотири палички, намагаючись не порушити пірамідальну конструкцію, та жадібно з’їв одну просто на місці, насолоджуючись солоним, жирним присмаком. Він засунув обгортку собі під штани, аби позбутися пізніше.

Починали боліти ноги. Пол вирішив, що як він не збирається тікати чи спалити цей будинок, то треба повертатися до своєї кімнати. Біль іще не розгулявся на повну, проте скоро йому стане непереливки. Варто було би ковтнути пару пігулок і писати, поки очі не позлипаються. Потім можна буде поспати. Він сумнівався, що Енні повернеться того ж вечора, окрім того, насувалася гроза. Пола надзвичайно вабила перспектива спокійно писати, мирно спати та знати, що він сам-один і що Енні не заскочить будь-якої миті в кімнату з черговою несамовитою ідеєю чи божевільною вимогою, — тоді навіть біль у ногах буде здаватися не таким сильним.

Пол виїхав із комори, зупинив візка, аби вимкнути світло, нагадуючи собі, що треба

( «сполоснути» )

поставити все на свої місця перед тим, як піти. Якщо в нього закінчиться їжа, перш ніж повернеться Енні, він завжди зможе роздобути ще,