Вона поїхала до Сайдвіндера на машині з приводом на чотири колеса, щоби купити корму для худоби та дещо з бакалії… а також подивитися книжки в м’яких обкладинках у «Вілсон Драг Сентер». То було в середу, майже два тижні тому, а нові книжки завжди завозили по вівторках.
— Я саме думала про вас, — сказала вона, годуючи Пола супом із ложки та професійно витираючи серветкою краплі, що стікали з кутиків рота. — Неймовірний збіг обставин, чи не так? Я сподівалася, що прийде «Дитина Мізері» у м’якій обкладинці, та не пощастило.
Вона сказала, що насувалася гроза, хоча всі вранішні прогнози беззаперечно стверджували, що негода поверне на південь, до Нью-Мексико [12] New Mexico — один із гірських штатів на південному заході США
та Сангре-де-Крісто [13] Sangre de Cristo — гірський хребет у південній частині Скелястих гір
.
— Так, — пригадав він, — обіцяли, що поверне. Саме тому я поїхав машиною через гори.
Він спробував поворушити ногами, за що отримав спалах нестерпного болю, та застогнав.
— Не робіть цього, — порадила вона. — Якщо розбурхаєте оті ноги, Поле, вони не заспокояться… а я ще години дві не можу давати вам пігулок. Ви вже й так забагато приймаєте.
Чому я не в лікарні? Йому дуже хотілося поставити це запитання, але він був не певен, чи хоче почути відповідь. Принаймні, поки що.
— Коли я зайшла по корм до крамниці, Тоні Робертс сказав, що мені варто поспішити, якщо я хочу дістатися додому за гарної погоди, а я відповіла…
— А чи далеко ми від цього містечка?
— Неблизько, — невизначено відповіла вона, позираючи у вікно. Запала незручна тиша, і Пол злякався того, що побачив на її обличчі, - а він не побачив нічого. Чорне ніщо в проваллі , що ховалося в альпійській галявині, бездонна чорнота, де не росло жодної квітки. То було обличчя жінки, яка раптово втратила зв’язок із усіма важливими подіями та віхами свого життя, жінки, яка забула не просто спогад, а саму пам’ять. Колись йому трапилась нагода відвідати божевільню (то було давно, ще коли він збирав матеріал для першої з чотирьох книжок «Мізері», які стали для нього основним джерелом прибутку протягом останніх восьми років), і він бачив цей вираз на обличчях пацієнтів… чи то пак «не-вираз». Цей стан називався кататонією, проте зараз Пола не задовольнило таке визначення. Він ніяк не міг дібрати влучного слова, аби описати те, що так його налякало. У той момент він уявив, що думки Енні уподібнилися її матеріальному тілу — стали суцільними, волокнистими, безхребетними, без жодних порожнин і западин.
Потроху її обличчя прояснилося, ніби знов наводнилося думками. Згодом Пол з’ясував, що слово «наводнитися» не зовсім підходить. Енні не наповнювалася, як ставок чи запруда від припливу, а відтавала та нагрівалася. Так… вона нагрівалася, наче маленький електричний прилад. Тостер, а може, електрогрілка.
— То я кажу Тоні: «Гроза йде на південь».
Спочатку вона говорила повільно, добирала слова, наче п’яна, але потім її розмова почала набирати темпу й сповнилася жвавості, як у нормальних людей. Але тепер Пол занепокоївся. Усе , що вона казала, звучало трохи дивно, трохи не до ладу. Слухати Енні було все одно, що слухати пісню, яку грали в неправильній тональності.
— А він каже: «А тепер передумала». А я кажу: «От халепа! Час сідлати коня та рушати додому». А він каже: «Я би краще перечекав негоду в містечку, міс Вілкс. По радіо сказали, що насувається справжній буран, а до цього ніхто не готовий». Але, звісно ж, я мусила вертатися, бо хто ж годуватиме мою худобу? Найближчі сусіди, Ройдмани, живуть за багато миль звідси. Тим паче що Ройдмани мене не люблять.
На останній фразі вона кинула на Пола пронизливий погляд, а коли він нічого не відказав, почала нетерпляче постукувати ложкою по краю тарілки.
— Усе?
— Так, дякую, я наївся. Дуже смачно. А багато у вас худоби?
Тому що, думав він, якщо багато, тобі потрібна допомога. Хоча би найманий робітник. «Допомога» стала ключовим словом. А висновок напрошувався сам собою, оскільки Пол не помітив на її пальці обручки.
— Небагато, — відповіла вона. — Півдюжини несучок, дві корови та Мізері.
Пол кліпнув очима.
Вона засміялася:
— Ви, певне, вважаєте, що з мого боку не дуже гарно називати свиноматку на честь сміливої та прекрасної жінки, яку ви вигадали. Але таке вже в неї ім’я, і я не хотіла нікого образити, — сказала Енні. Потім хвильку подумала та додала: — Вона дуже мила.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу