Стівен Кінг - Мізері

«Це що, нові вимоги до користування телефоном? Щоб він дзвонив принаймні раз на день, інакше «Маунтен Беллз» [67] «Mountain Bells» («Гірські дзвіночки») — телефонна компанія-оператор у Скелястих горах. його відімкне? Окрім того, я не завжди був при тямі».

«Ти граєшся з вогнем. Граєшся з вогнем і знаєш про це».

Так, він знав. Але думка про телефон, про те, що він торкнеться пальцями прохолодного чорного пластику, про те, як буде клацати диск із цифрами чи пропищить короткий сигнал, якщо він натисне на кнопку виклику оператора, — таким спокусам було важко протистояти.

Пол вирівнював візок, поки не зупинився чітко навпроти вітальні, а потім покотився вперед.

Повітря в кімнаті було застояне, зіпсоване, трохи нудотне. Хоча занавіски лише наполовину затуляли аркові вікна, за якими виднівся чудовий гірський пейзаж, у кімнаті було темно, бо, як подумалося Полу, всі кольори в кімнаті були темними. Переважав темно-червоний, ніби хтось розлив тут велику кількість венозної крові.

Над камінною поличкою висів портрет під склом, на якому була зображена грізна жінка з крихітними очима, що ледве прозиралися на повному обличчі. Маленькі круглі губи були щільно стиснуті. Фотографія була оформлена в позолочену раму в стилі рококо, а розміром могла позмагатися з фотографією президента в передпокої поштового відділення якогось великого міста. Полу не потрібне було нотаріально завірене підтвердження, що це — свята матуся Енні.

Він котився далі по вітальні. Лівий бік візка випадково стукнувся об журнальний столик, заставлений керамічними дрібничками. Вони задзеленчали, а одна (керамічний пінгвін, що сидів на керамічній льодині) перевалилася за край.

Навіть не думаючи, Пол простягнув руку та впіймав її. Рух вийшов майже невимушеним… і тільки потім почалася реакція. Він міцно тримав пінгвіна в стиснутому кулаку, намагаючись силою волі відігнати тремтіння. «Ти його зловив, не переймайся, на підлозі постелений килим, можливо, він би й так не розбився…»

«А якби РОЗБИВСЯ?! — заволав йому у відповідь розум . — Якби РОЗБИВСЯ?! Будь ласка, повертайся до своєї кімнати, поки ти не залишив чогось… якийсь слід…»

Ні. Ще не час. Ще не час, як би страшно йому не було. Бо це й так надто дорого коштувало. Якщо настане розплата, Пол її прийме.

Він роззирнувся в кімнаті, яка була заставлена важкими, незграбними меблями. Тут мали домінувати аркові вікна, а за ними — величний краєвид Скелястих гір, а натомість у вітальні панувала картина повної жінки, ув’язненої огидною кричущою рамою з усіма її завитками, закарлючками та застиглими золотими китицями.

На столику, що розмістився по інший бік дивана, що на ньому сиділа Енні, коли дивилася телевізор, стояв простий дисковий телефон.

Обережно, не насмілюючись навіть дихнути, Пол поставив керамічного пінгвіна (на льодині був надпис «МОЇЙ КАЗОЧЦІ КІНЕЦЬ!») на стіл до іншого дріб’язку та покотився кімнатою до телефону.

Перед диваном стояв іще один журнальний столик, і Пол здалеку його обігнув. На столику височіла потворна зелена ваза з чахлим букетиком, і вся ця конструкція здавалася такою обважнілою, ніби готова була перекинутися від найменшого подиху вітру.

Машин знадвору не було чутно, лише завивання вітру.

Він узявся рукою за телефонну слухавку та зняв її з важелів.

Пола огорнуло дивне передчуття поразки ще до того, як він підніс слухавку до вуха і нічого не почув. Він повільно поклав її на місце, і в голові виринув якийсь беззмістовний рядок зі старої пісні Джорджа Міллера: «Ні телефону, ні басейну, ні собаки… Немає навіть сигарети в бідолахи…» [68] Цитується рядок із пісні Роджера Міллера «Король дороги» (Roger Miller, «King of the Road»).

Він прослідкував очима за телефонним дротом і побачив маленький квадратний модульний блок на підставці, побачив, що в нього встромлений штекер. Апарат мав такий вигляд, ніби все було в робочому стані.

Як сарай із тими нагрівальними стрічками.

«Зовнішній вигляд дуже-дуже важливий».

Пол заплющив очі та побачив, як Енні виймає штекер та заливає отвір модульного блоку розчином «Елмерз Глю» [69] «Elmer’s Glue» — американська марка клеїв ПВА, випускається з 1947 року. Побачив, як вона вставляє штекер на місце, прямо в мертвенно-білу масу клею, і він твердне й застигає на віки вічні. Телефонна компанія й гадки не матиме про несправність, поки хтось не спробує подзвонити Енні та не повідомить офіс про обірвану лінію, але ж до Енні ніхто не дзвонить, чи не так? Вона регулярно отримуватиме місячні рахунки за свою неробочу лінію і справно оплачуватиме їх, але телефон залишатиметься декорацією, частиною нескінченної битви за зовнішній вигляд , як і сарай зі свіжою червоною фарбою, кремовим обрамком та стрічками, які розтоплюють узимку кригу. Чи вона каструвала свій телефон, передбачивши подібну вилазку? Чи припускала вона, що Пол зможе вибратися з кімнати? Навряд. Телефон, тобто робочий телефон, довів би її до сказу задовго до того, як з’явився Пол. Вона лежала б уночі без сну, дивилася б у стелю у своїй кімнаті, слухала би скиглення високогірного вітру та уявляла би людей, які думали про неї з осудом або відвертою огидою, бо світ був сповнений Ройдманів. Ці люди, будь-хто з них, у будь-який момент могли забажати подзвонити їй та прокричати в телефонну слухавку: «Це ти зробила, Енні! Вони відправили тебе аж у Денвер, і ми знаємо чому! Невинних людей не посилають аж у Денвер!» Звісно, вона би попросила викреслити її номер із загальнодоступних довідників, так би вчинив будь-хто, кого судили за тяжкий злочин, але зрештою зняли обвинувачення (а якщо йдеться про Денвер, то злочин був тяжким). Але навіть номер, не занесений у телефонну книгу, не дасть спокою такому пропащому невротику, як Енні Вілкс. Усі вони змовилися проти неї, вони зможуть дістати її номер, якщо схочуть, а юристи, що виступали з боку обвинувачення, будуть раді дати його кожному, хто попросить, а люди проситимуть, о, так! Бо для неї світ був темним місцем, у якому, наче хвилі на морі, перекочувалися людські маси. То був зловісний всесвіт, що існував навколо одної-єдиної маленької сцени, яку освітлював один-єдиний, неймовірно яскравий софіт… він світив лише на Енні Вілкс. Тому краще видалити телефон, змусити його замовкнути назавжди, як би вона змусила замовкнути Пола, коли б дізналася, що він так далеко зайшов.