Стівен Кінг - Мізері

« Не можу повірити, яку силу волі продемонстрував сьогодні наш Шелдон! — захоплено провадив коментатор у голові Пола. — Думаю, жоден глядач на стадіоні Енні Вілкс (чи, якщо на те пішло, телеглядач) не міг повірити, що в нього є хоч наймееенший шанс зрушити візок із місця після завданого удару, але, здається… так і є! Він рухається! Давайте подивимось повтор!»

По чолу стікав піт і щипав очі. Пол злизав з губ суміш солі та сліз. Тремтіння не припинялося. Боліло так, наче настав кінець світу. Він подумав: «Приходить мить, коли сама розмова про біль втрачає сенс. Ніхто не знає, що існує біль завбільшки з цілий світ. Ніхто. Це наче одержимість демонами».

Ним рухала єдина думка про пігулки, про те, що Енні ховає новріл десь у цьому будинку. Замкнені двері… ймовірність того, що ліків може не виявитися у ванній кімнаті на першому поверсі, як він був припускав, що вони заховані деінде… що вона повернеться та зловить його на гарячому… всі ці речі нічого не значили, вони були лише тінями поза болем. Пол розбиратиметься з кожною проблемою в міру надходження або помре. Третього не дано.

Рух призвів до того, що смуга болю під попереком та в ногах лише поглибилась, оперізуючи стегна, наче пасок, утиканий зсередини розпеченими шипами. Але візок таки рухався. Дуже повільно візок почав рухатися.

Пол спромігся подолати фути чотири, поки не зрозумів, що в нього не вийде нічого ліпшого, окрім як прокотити візок повз двері в інший кінець кімнати. Крісло треба було розвернути.

Він ухопив праве колесо, затремтів

( «думай про пігулки, думай, яке полегшення принесуть пігулки» )

і щосили на нього натиснув. Резина тихо скрипіла по дерев’яній підлозі, наче десь пищали миші. Пол продовжував тиснути на колесо, його колись сильні, а тепер миршаві м’язи тремтіли, як желе, губи оголили зціплені зуби, але крісло потроху почало обертатися.

Він ухопився за обидва колеса і рушив візок із місця. Цього разу він проїхав п’ять футів і знову зупинився, аби випростатися в кріслі. Щойно зробивши це, він знепритомнів.

Пол повернувся до реальності за п’ять хвилин і почув у своїй голові глухий настирливий голос коментатора: «Він намагається рухатися далі! Повіііірити не можу, скільки ж сили волі в нашого Шелдона!»

Свідомість Пола знала тільки біль, а очима керувала підсвідомість. Він щось помітив біля дверей та підкотив крісло. Він потягнувся вниз, але кінчики пальців зупинилися за три дюйми до підлоги, на якій лежала одна з двох чи трьох шпильок, що випали з волосся Енні, коли та кинулася на нього з кулаками. Він прикусив губу, не відчуваючи, як по обличчю та шиї стікає рясний піт і змочує піжамну сорочку.

«Не думаю, що він дотягнеться до тої шпильки, панове… Зусилля фантас тиииичні , але, боюся, на цьому все й скінчиться».

А може, й ні.

Пол перехилився на правий бік візка, попервах намагаючись не зважати на біль у правій частині тіла (який роздувався й тиснув, наче повітряна кулька, і нагадував процедуру забивання зубів у щелепу), але потім здався та закричав. Як і попереджала Енні, його все одно ніхто не почув.

Тепер кінчики пальців перебували за дюйм від підлоги, гойдалися туди-сюди в повітрі над шпилькою, а відчуття в правому стегні були такі, наче воно от-от вибухне, розбризкуючи огидне біле желе з кісток.

«О Господи, прошу тебе, прошу, допоможи…»

Не зважаючи на біль, Пол нахилився ще нижче. Його пальці ковзнули по шпильці та лиш відсунули її на чверть дюйма вбік. Він сповз у кріслі, ще раз перехилився вправо й знову закричав від болю в нижній частині ніг. Він вирячив очі й роззявив рота. Язик стирчав між зубами, наче регулятор на віконних жалюзі. З кінчика цідилися дрібні краплі слини й падали на підлогу.

Він підхопив шпильку… спробував затиснути її між пальцями… мало не випустив… і, зрештою, вона опинилася в його долоні.

Пол спробував випростатись, що викликало новий наплив болю, і, коли йому це вдалося, він якийсь час міг лише сидіти та засапуватися, відхиливши голову, наскільки це дозволяла безкомпромісна спинка інвалідного візка. Шпилька лежала на дошці, яка спиралася на бильця крісла. Спочатку Пол думав, що його виверне, але нудота минула.

Згодом якась частина його свідомості почала надокучливо сваритися: « Що ти робиш? Чекаєш, поки біль зникне? Не зникне. Вона постійно цитує свою матір, але у твоєї мами теж було кілька висловів, чи не так?»

Так, було.

Сидячи у візочку, закинувши голову назад, з обличчям, блискучим від поту, та волоссям, прилиплим до чола, Пол виголосив один із материнських висловів, наче замовляння: «Може, десь існують ельфи, відьми, феї, чаклуни — але Бог тим помагає, хто поможе сам собі».