Стівен Кінг - Мізері

— Але…

— Гадаю, я вже вирішив, яким буде кінець. Я впевнений відсотків на вісімдесят. Якщо все станеться саме так, тобі сподобається. Але навіть якщо все закінчиться так, як я хочу, все одно ніхто не дізнається всіх подробиць, поки я їх не запишу, адже так?

— Мабуть, так.

— Ти пам’ятаєш, що зазвичай говориться в рекламі старого автобуса «Ґрейгаунд» [153] «Grayhound» — міжміський автобусний перевізник, який працює в США (з 1929 року), а також у Канаді та Мексиці. ? «Прибуття — це половина задоволення».

— У будь-якому разі, кінець уже близько, правда?

— Так, — погодився Пол, — зовсім близько.

Перш ніж поїхати, вона принесла йому ще пепсі, коробку крекерів «Рітц», сардини, сир… і підкладне судно.

— Якщо ти принесеш мій рукопис і один з тих жовтих блокнотів, я зможу писати від руки, — сказав він. — Аби згаяти час.

Вона подумала, а потім з жалем похитала головою.

— Якби ж то я могла, Поле. Але для цього потрібно ввімкнути хоча б одну лампочку, а я не можу так ризикувати.

Він подумав, що залишиться в підвалі сам, і відчув, як від паніки кров прилила до обличчя, але тільки на мить. Потім воно охололо. Шкіра Пола вкрилася дрібними частими сиротами. Він уявив щурів, які ховалися по своїх норах та переходах у стінах. Уявив, як вони виходять із них, коли в підвалі гасне світло. Уявив, як вони вчувають його безпорадність.

— Не залишай мене в темряві, Енні. Будь ласка, не роби цього.

— Я мушу. Якщо хтось помітить світло в моєму підвалі, то може зупинитися, щоб роздивитися, незалежно від того, перекрита доріжка ланцюгом чи ні, є записка в паркані чи ні. Якщо я залишу тобі ліхтарик, ти можеш почати ним сигналити. Якщо я дам тобі свічку, ти можеш спробувати підпалити будинок. Ось бачиш, як добре я тебе знаю?

Він ледве насмілювався згадувати про той час, коли вибирався зі своєї кімнати, бо це завжди доводило її до сказу. Але перспектива залишитися тут самому, у темряві, розв’язала Полу язика:

— Якби я хотів підпалити будинок, Енні, то вже давно б це зробив.

— Тоді все було інакше, — кинула вона. — Мені шкода, що тобі не подобається сидіти в темряві. Вибач, але іншого виходу немає. Ти сам у всьому винен, тому не будь таким паскудником. Я маю йти. Якщо ти відчуєш потребу в ін’єкції, то коли себе в ногу.

Вона глипнула на нього.

— Або в дупу.

Енні попрямувала до сходів.

— Тоді затули вікна! — закричав він їй услід. — Візьми якийсь папір… або… або… пофарбуй їх у чорне… або… або… Боже, Енні, щури! Щури !

Вона зупинилася на третій сходинці, дивлячись на нього зверху вниз очима, що нагадували брудні десятицентовики.

— У мене немає часу цим усім займатися, — сказала вона. — І пацюки все одно не зроблять тобі нічого поганого. Вони навіть можуть взяти тебе за свого, Поле. Чи усиновити.

Енні засміялася. Піднімаючись сходами, вона реготала сильніше й сильніше. Клацнув вимикач, і світло згасло, а Енні все сміялася, і Пол наказав собі, що не буде кричати, не стане благати, але він уже мало цим переймався. Сирі, потворні тіні та гул її сміху — це вже було занадто, і він заверещав, аби вона не залишала його, але вона тільки сміялася, а потім почулося гупання дверей, і її сміх став приглушеним, але його й досі було чути, він звучав по інший бік дверей, де було світло, а потім клацнув замок, зачинилися ще одні двері, і її сміх став зовсім тихим (але все одно долинав до Пола), клацнув іще один замок, брязнув засув, її сміх віддалявся, її сміх звучав знадвору навіть після того, як вона завела патрульну машину, виїхала, перекрила доріжку ланцюгом і подалася геть, а йому так само здавалося, що він чує її регіт. Йому здавалося, що він чує, як вона все сміється, і сміється, і сміється.

У центрі кімнати темніли нечіткі обриси печі. Вона скидалася на восьминога. Пол подумав, що, якби ніч була тихою, він би почув бій годинника у вітальні, але дув сильний літній вітер, як це часто траплялося останніми ночами, існував лише час, що спливав у безкінечність. Коли вітер стихав, він чув цвіркунів, які співали просто попід стінами будинку… а потім, трохи згодом, пролунав скрадливий звук, якого Пол так страшився: тихий і швидкий шерхіт щурів.

Тільки його лякали не щури, чи не так? Він боявся копа. Його до біса багата уява рідко малювала такі жахіття, але коли це траплялося, залишалося тільки молитися. Борони Боже, аби фантазія не розгулялася. Але марно — вона вже встигла прогрітися та мчала повним ходом. Його думки були безглуздими, але в темряві це не мало жодного значення. У темряві все раціональне ставало тупістю, а логіка — сном. У темряві він мислив шкірою. Перед його очима стояв коп, що повертався до життя — до якогось особливого різновиду життя. Там, у сараї, він підводився, і сіно, яким його прикрила Енні, опадало йому на коліна. Його обличчя перетворилося на криваве місиво, пооране ножами косарки. Пол бачив, як коп виповзає з сараю та сунеться під’їзною доріжкою до дверцят у підвал, бачив, як на вітру тріпоче дрантя уніформи. Бачив, як коп якимсь магічним чином просотується крізь ляди і вже в підвалі набирає людської подоби. Бачив, як він повзе уторованою долівкою, і тихий щурячий шурхіт, який чувся Полу, перетворився на плазування копа, і в його мертвому, похололому мозку жевріла єдина думка: «Ти вбив мене. Ти відкрив свого рота і вбив мене. Ти кинув попільничку і вбив мене. Ти, кукурікнутий сучий сину, ти мене вбив».