Стівен Кінг - Мізері

Пол почув, як вона знову піднімається сходами, і відкотив візок до вікна. Коли кроки Енні завмерли біля його дверей, а потім у шпарині заскреготав ключ, він подумав: «Вона прийшла, щоб убити мене» . І єдиною реакцією на цю думку були втома й полегшення.

Двері відчинилися. Енні стояла на порозі, задумливо роздивляючись Пола. Вона переодяглася в свіжу білу футболку й бавовняні штани. Через плече висіла невеличка сумка кольору хакі (завелика як на гаманець, проте замала як на рюкзак).

Коли вона увійшла, Пол із подивом виявив, що до нього повернулася здатність говорити, і промовив навіть із деякою гідністю:

— Давай, убий мене, Енні, якщо вже вирішила. Але вияви хоч якесь співчуття і зроби це швидко. Не відрізай нічого від мене.

— Я не збираюся вбивати тебе, Поле, — сказала вона, помовчала й додала: — Принаймні, якщо мені хоч трохи щаститиме й надалі. Тебе було би слід убити, це я знаю, але ж я божевільна, правда? А божевільні часто не дотримуються власних інтересів, так?

Вона обійшла його ззаду, розвернула візок і викотила з кімнати в коридор. Пол чув, як сумка важко плескала по її боці, і йому спало на думку, що він ніколи раніше не бачив цієї торбинки. Якщо Енні вирушала в місто в сукні, то брала з собою величезний, безрозмірний гаман, на кшталт тих, що незаміжні жіночки носять по церковних розпродажах. Якщо ж на ній були штани, то вона вирушала з гаманцем у кишені, як чоловік.

Сонячне світло, що проникало в кухню, було яскравим і золотавим. Тіні від ніжок стола лежали на лінолеумі горизонтальними смугами, нагадуючи тюремні ґрати. Згідно з годинником, що висів над плитою, було чверть на сьому, і, хоча Пол мав усі підстави вважати, що Енні забуває наводити час так само, як перегортати сторінки календарів (власне, той, що висів на кухні, дістався травня), начебто все було правильно. Він чув, як десь у полі заводили пісню перші вечірні цвіркуни.

«Я чув цей самий звук, коли був іще маленьким, безжурним хлопчиком», — подумав він і мало не заплакав.

Вона штовхнула візок у комору, і Пол побачив прочинені двері в підвал. Жовті промені насилу здіймалися сходами та мертвенно зблискували на підлозі. Тут іще чувся запах дощу, який наприкінці зими затопив підвал.

«Там, унизу, павуки, — подумав він. — Там миші. Там щури».

— Е, ні, - сказав він, — і не думай.

Вона глянула на нього з повною байдужістю, і Пол зрозумів, що після вбивства копа вона знову майже прийшла в норму. Принаймні, на перший погляд. Обличчя в неї було заклопотане, ніби вона поспіхом готувалася до велелюдної вечірки.

— У тебе все одно немає вибору, — мовила вона. — Тож вибирай: або я спущу тебе на спині, або полетиш туди сторчака.

— Перше, — не вагаючись, погодився він.

— Дуже мудро, — сказала вона й повернулася так, щоби він міг обхопити її руками за шию. — І не роби ніяких дурниць на кшталт спроб задушити мене, Поле. Я отримала розряд з карате в Гаррісбурзі. Я ним непогано володію. Я тебе скину. Підлога внизу земляна, але досить тверда. Ти зламаєш собі спину.

Енні легко підняла Пола. Його ноги мляво повисли в повітрі. Шин на них уже не було, але кінцівки зрослися криво й огидно — таке можна було побачити тільки в цирковому наметі потвор. Ліва нога з сольовим куполом замість коліна була на цілих чотири дюйми коротша за праву. Він якось був спробував встати на праву ногу, і йому вдалося, хоч і ненадовго, але від цього прокинувся дикий, агонізуючий біль, який не відпускав Пола кілька годин. Навіть ліки не полегшили цих мук, від яких, немов у плачі, здригалося все нутро.

Вона понесла його вниз, назустріч задушливому запаху старого каміння, дерева, застояної води і гниючих овочів. У підвалі було три лампочки без абажурів. Між балок, наче подірявлені гамаки, звисало старе павутиння. Кам’яні стіни були побілені так неохайно, що здавалося, ніби їх розмалювала вапном дитина. Тут було прохолодно, але це був неприємний холод.

Він іще ніколи не перебував так близько від Енні, як зараз, коли вона несла його на спині вниз крутими сходинками. Досвід виявився не дуже приємним. Він відчував сморід її поту після нещодавніх фізичних вправ, і, хоча раніше йому подобався такий запах (який він асоціював з працею та людськими зусиллями, що він їх так поважав), дух Енні був огидним, мускусним, схожим на запах брудних простирадл, на яких товстим шаром засохла сперма. А під ним ховався сморід давно не митого тіла. Він подумав, що Енні так само недбало ставилася до особистої гігієни, як і до зміни місяців на календарі. Він побачив темно-коричневу сірку в її вусі і з легкою огидою загадався, як вона може хоч щось, у біса, чути.