Стівен Кінг - Чорний дім

— Це не може бути дракон, — каже Док Амберсон на диво поміркованим голосом. — Вони з’являються на світ або з яєць, або з зубів драконів. Або і те, і інше.

Вони йдуть довгим коридором, який повільно округлюється, перетворюється на тунель, а тоді спускає їх довгим слизьким спуском під несамовитий ритм ударних інструментів з невидимих колонок. Джеку здається, що це грає Коузі Коул, або, мабуть, Джин Крупа. Боки тунелю відпадають, і якусь мить вони ковзають над прірвою, яка, здається, не має дна.

— Керуйте руками і ногами! — кричить Шнобель. — Якщо не хочете злетіти, КЕРУЙТЕ! — Вони нарешті влітають у кімнату, яку Дейл одразу ж назвав Кімнатою Бруду. Їм доводиться долати величезні купи землі з огидним запахом під іржавою жерстяною стелею, оздобленою голою лампочкою. Цілий загін зеленувато-білих павуків снує туди-сюди, як риби. Перш ніж досягти протилежної стіни кімнати, вони всі захекуються, їм мулить взуття і одяг стає брудним. Там троє дверей. Їхня провідниця дзижчить і робить напівпетлю Імельмана перед тим, хто йде за нею.

— Нам не туди, — каже Дейл. — Я б змінив напрямок і пішов би подивитись, що за завісою.

Джек каже йому, що на нього, без сумнівів, чекає велике майбутнє в ролі коміка, а тоді відчиняє двері, які обрала для них бджола. За ними величезна автоматизована пральня, яку Шнобель одразу ж освятив Залом Чистоти. Згуртувавшись, вони слідом за бджолою йдуть сирим коридором, в якому рядами стоять запінені пральні машини і сушарки, що гудять і здригаються. В повітрі, здається, пахне печеним хлібом. Пральні машини, кожна з яких має сяюче око-отвір, зіставлені на висоті п’ятдесяти футів і більше. Над ними в океані брудного повітря невгамовним потоком здіймаються голуби. Їм раз по раз доводиться оминати купи кісток, які є ознакою, що людські істоти проходили (або їх вели) цим шляхом. У передпокої вони знаходять скутер, затягнений павутиною. Далі пара дівочих роликів, укритих товстим шаром бруду. У величезній бібліотеці на столі з червоного дерева людськими кістками викладено слово «СМІХ». У розкішно обставленій (хоча й, безумовно, занедбаній) маленькій вітальні, крізь яку бджола веде їх, спрямовуючись по прямій лінії, Дейл і Док помічають, що одну зі стін прикрашають людські обличчя, які було відрізано, висушено, а тоді розтягнено на дерев’яних квадратах. У порожніх западинах було намальовано величезні збентежені очі. Дейлу здається, що він упізнав щонайменше одне обличчя: Мілтона Вандерлі, вчителя, який зник три чи чотири роки тому. Всі вирішили, що молодший брат Дона Вандерлі просто покинув місто. « О, так , — подумав Дейл, — покинув, це точно» . Посередині порожнього коридору, вздовж якого вишикувалися в рядок камери, бджола залітає в злиденну маленьку камеру і кружляє над порваним матрацом. Спершу ніхто з них не говорить. Їм не треба нічого казати. Тай був тут, і його вже тут немає. Вони навіть відчувають його запах — його страх. Тоді Шнобель повертається до Джека. Сині очі над пишною рудувато-коричневою бородою звужуються від люті.

— Старий негідник обпікав його чимось. Або бив током.

Джек киває. Він теж відчуває цей запах, хоча і не знає, відчуває це носом чи розумом, але він тим і не переймається.

— Більше Бернсайд не вдарить током нікого, — каже він.

Королева Бджіл прожогом проноситься між ними і мчить коридорами. Ліворуч, звідки вони прийшли, коридор темний від бджіл. Вони повертають праворуч, і бджола приводить їх до інших, здається, безкінечних сходів. В якийсь момент вони потрапляють під короткий дощ — мабуть, зруйнувалась одна з труб, кишок Чорного Дому. З півдюжини сходинок мокрі, і на них залишено сліди, надто розмиті, щоб команда експертів могла їх розпізнати (про це задумуються обоє — Джек і Дейл), але Банда Сойєра зацікавлена в тому набагато більше: тут великі сліди і маленькі, до того ж і ті, і інші — свіжі. Тепер вони вже бозна-де! Починають рухатися швидше, а за ними бджоли спускаються, неначе чума зі Старого Заповіту.

Можливо, час і перестав існувати для Банди Сойєра, але Тай Маршалл навпаки болісно відчуває його. Він не впевнений з приводу наближення містера Маншана, чим саме воно є насправді — уявленням чи передбаченням, але страшенно боїться, що останнім. Йому треба вибиратись із цього хліва, треба , але клятий мішечок вислизає від нього. Він зміг підтягнути його ближче петлею з кишок; за іронією долі, це було не важко. Важко саме вхопитися за нього.

Він не може дотягнутись, хай би як сильно він тягнувся, незважаючи на сильний біль в лівому плечі і закутому в кайдани лівому зап’ястку. Він надто короткий, щонайменше футів на шість. Від болю сльози котяться щоками. Сльози швидко змінює піт, що стікає в очі з брудного лоба.