Стивен Кинг - Доктор Сон

«Потерпи ще один день. Дай собі ще один шанс» .

Він припускав, що здатний на це, але навіщо? Щоби знову прокинутися в ліжку разом з Томмі? З Томмі, в якого половина голови провалена? Чи, може, наступного разу буде Діні, яка пролежала у тій ванні дві доби, поки домовряднику нарешті не набридло стукати, він скористався своїм майстер-ключем і знайшов її. Він цього не міг знати, якби тут був Еміль Кеммер, той би абсолютно беззастережно з цим погодився, але ж ні. Він-то знав. То навіщо перейматися?

«Може, ця гіперчутливість минеться. Може, це просто фаза така, парапсихологічний еквівалент білої гарячки. Може, якщо ти потерпиш трохи часу…»

Але час змінився. Це те, що розуміють тільки алкоголіки й нарики. Коли ти не можеш спати, коли тобі лячно озирнутися, бо боїшся побачити там щось жахливе, час видовжився й виростив собі гострі зуби.

— Вам чимсь допомогти? — запитала продавчиня, і Ден зрозумів,

( гадське сяйво, чорти б його забрали )

що він її нервує. А чом би й ні? З його нечесаним після ліжка волоссям сторчма, з темними колами навкруг очей і смиканими, непевними рухами він, мабуть, скидався на метамфетамінового фріка, який саме вирішує, чи не витягти свого вірного суботнього спецвечірнього [76] «Saturday Night Special» — сленгова назва будь-якого дешевого, компактного пістолета або револьвера. і попрохати все, що є, в касі.

— Ні, — відгукнувся Ден. — Я щойно зрозумів, що забув свій гаманець вдома.

Він поклав зелені пляшки назад до кулера. Коли він його вже закривав, вони прошепотіли йому ласкаво, як то друг промовляє до друга: «До скорого побачення, Денні» .

Біллі Фрімен чекав на нього, закутаний ледь не по самі брови. Він простягнув кашкет з вишитим спереду написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ.

— Хто такі збіса Енністонські Циклони? — запитав Ден.

— Енністон за двадцять миль на північ звідси. Коли йдеться про футбол, баскетбол і бейсбол, вони наші архісуперники. Як хтось побачить його на тобі, то й сніжку собі в потилицю можеш отримати, але це єдиний, який я знайшов.

Ден натягнув кашкет собі на голову.

— Тоді вперед, Циклони.

— Правильно, бодай тобі не буде кадила, щоби не забрикала кобила. — Біллі оглянув його. — Ти в порядку, Денно?

— Майже не спалося вночі.

— Це я чую. Клятий вітер таки насправжки вив, атож? Голос — як в моєї колишньої, коли я їй було ласкаво пропонував зайнятись злегка коханням ввечері у понеділок. Роботу робити готовий?

— Готовий, як завжди.

— Добре. Тоді беремося. День буде клопітним.

День дійсно виявився клопітним, але під полудень визирнуло сонце і температура знову піднялася вище п’ятдесяти. [77] 50º за Фаренгейтом = 10 ºС. Сніг танув, і Тінітавн сповнився звуками сотень маленьких водоспадів. Настрій Дена підвищувався разом з температурою, він навіть вловив себе на тому, що наспівує («Юначе! Колись і я був у твоїй шкурі!» [78] Фраза з диско-маршової пісні гурту «Village People», у якій співається, як добре мандрівнику ночувати й розважатися в хостелі Християнської асоціації молоді (YMCA). ), штовхаючи поперед себе снігоздувач по двору маленького торговельного центру при толоці. Нагорі, під легким бризом, що був уже далеко не тим виючим вітром минулої ночі, лопотів баннер з написом: ГРАНДІОЗНІ ВЕСНЯНІ ЗНИЖКИ ЗА ЦІНАМИ ТІНІТАВНА!

Видінь не було жодних.

Відбивши на таймері час закінчення роботи, Ден повів Біллі повечеряти до «Чак-Воза», [79] «Chuck Wagon» — пересувна їдальня; назва бере початок від похідної кухні на возі, з якої 1866 р. почав годувати своїх ковбоїв техаський ранчер Чак Гуднайт. де замовив їм обом стейки. Біллі зі свого боку запропонував купити пиво. Ден похитав головою.

— Тримаюся подалі від алкоголю. Не без причин, бо щойно розпочну, зупинитися інколи буває важко.

— Ти міг би про це побалакати з Кінгслі, — сказав Біллі. — Він через випивку довів себе до розлучення ще років з п’ятнадцять тому. Зараз він у повнім порядку, от тільки дочка з ним так і не балакає.

За обідом вони пили каву. Багато кави.

Ден повертався до свого лігвища на третьому поверсі на Еліот-стрит втомлений, повний гарячої іжі й радий тому, що тверезий. Телевізора в його кімнаті не було, але ще залишалася остання частина роману Сендфорда, тож він і поринув у нього з головою на пару годин. Вуха залишалися нашорошеними щодо вітру, але той не здіймався. Йому подумалося, що буря минулої ночі була останнім залпом зими. І це було чудово, як на нього. Він ліг о десятій і майже негайно заснув. Вранішній візит до «Червоного яблука» здавався йому тепер туманним, наче він ходив туди у стані гарячкового марення, а тепер та гарячка минулася.