Стивен Кинг - Доктор Сон

— Але ті тарілки були о-гид-ни-ми .

— То спробуєш так робити?

— Так.

І, судячи з її виразу, їй уже кортіло.

— І ще одна річ.

Вона посерйознішала, чекала.

— Ти не мусиш перед кимсь улягатися.

— Це ж добре, хіба не так?

— Так. Просто пам’ятай, яким небезпечним може бути твій гнів. Тримай його…

У нього задзвонив телефон.

— Краще тобі відповісти.

Він звів вгору брови:

— Ти знаєш, хто телефонує?

— Ні, але я гадаю, це важливо.

Він дістав з кишені мобільний і прочитав напис у віконці: РІВІНГТОН ХАУС.

— Алло?

— Денні, це Клодет Альбертсон. Ти можеш приїхати?

Він перебіг подумки той список гостей хоспісу, що зараз мався на його чорній дошці.

— Аманда Рікер? Чи Джеф Келлоґ?

Виявилося, що ніхто з цих двох.

— Якщо ти можеш приїхати, краще зроби це зараз же, — сказала Клодет. — Поки він ще при свідомості. — Вона завагалася. — Він питається про тебе.

— Я приїду. — «Хоч як нехороше таке казати, але краще б він уже відійшов, коли я приїду» . Ден обірвав зв’язок. — Я мушу йти, серденько.

— Навіть якщо він тобі не друг. Навіть якщо ти його не любиш.

Вираз обличчя в Абри став задумливим.

— Навіть.

— Як його ім’я? Я не вловила.

( «Фред Карлінг» )

Він послав цю думку, а потім обхопив її руками, міцно-міцно-міцно. Абра відповіла йому тим самим.

— Я намагатимуся, — сказала вона. — Я намагатимуся щосили.

— Я знаю, ти будеш, — сказав він. — Я це знаю. Слухай, Абро, я так тебе люблю.

Вона відповіла:

— Я рада.

Клодет була на медсестринському посту, коли через сорок п’ять хвилин він приїхав у хоспіс. Він поставив запитання, яке ставив до того десятки разів:

— Він іще з нами?

Так, ніби йшлося про поїздку автобусом.

— Ледь-ледь.

— Притомний?

Вона зробила хвилю рукою.

— Туди-сюди.

— Аззі?

— Побув там трохи, але вилетів геть, коли туди увійшов доктор Емерсон. Емерсон уже пішов, він зараз оглядає Аманду Рікер. І щойно він звідти вийшов, Аззі відразу ж зайшов назад.

— Нема транспорту до шпиталю?

— Неможливо. Поки що. Там аварія, зразу за кордоном, у Касл-Року зіштовхнулися чотири машини, на 119-му шосе. Багато поранених. Вже чотири швидких послали туди, а також вертоліт служби «Лайф Флайт». Перевезення до шпиталю для когось із них ще могло б мати сенс. А щодо Фреда… — вона знизала плечима.

— Що трапилося?

— Ти ж знаєш нашого Фреда — гидомирний фанат гидомирної їжі. «Мікі Д» [411] Сленгова назва «МакДоналдсу». його другий дім. Інколи він дивиться, коли перебігає туди через Кренмор-авеню, інколи ні. Просто вважає, що люди заради нього зупиняться. — Вона наморщила носа й вистромила язик, ставши схожою на малу дитину, якій до рота потрапила якась гидота. Брюссельська капуста, наприклад. — Така зарозумілість .

Ден знав звички Фреда і знав його зарозумілість.

Він пішов по свій вечірній чизбургер, — сказала Клодет. — Копи забрали до в’язниці жінку, яка його збила — дівуля була така п’яна, що стояти ледь могла, так я чула. Вони ж принесли Фреда сюди. Лице в нього розбите на яєчню, стегно і груди потрощені, одну ногу йому майже зовсім відірвало. Якби тут не було Емерсона з обходом, Фред відразу помер би. Ми зробили йому все, що вимагає «тріаж», [412] Triage — система термінової допомоги в медицині катастроф. зупинили кровотечу, але навіть якби він був у суперовому фізичному стані… якого наш дорогий Фредді аж ніяк не мав… — Вона знизала плечима. — Емерсон каже, що обов’язково пришлють швидку, коли розберуться з аварією в Касл-Року, але на той час він уже відійде. Доктор Емерсон міг би з цим не погодитися, але я вірю Аззі. Тобі краще вже піти туди, якщо йдеш. Я знаю, що ти з ним ніколи не ладив…

Ден подумав про ті синці, які пальці цього санітара колись залишили на руці бідного старого Чарлі Хейза. «Жаль чути , — промовив тоді Карлінг, коли Ден сказав йому, що старий уже відійшов. Такий собі, весь безтурботний Фред, похитується на стільці, поїдаючи «Дрібні монетки». — Але ж саме для цього вони тут, хіба не так?»

А тепер Фред лежав у тій самій кімнаті, де помер тоді Чарлі. Життя — це колесо, і воно завжди і знову повертається назад.

Двері апартаменту «Алан Шепард» стояли напівпрочиненими, але Ден все одно постукав, із ввічливості. Він ще у коридорі почув хрипке, булькотливо-вискливе дихання Фреда Карлінга, хоча Аззі воно, схоже, не турбувало, кіт лежав, згорнувшись у ногах ліжка. Карлінг лежав на гумовому простирадлі, на ньому не було нічого з одягу, окрім закаляних кров’ю трусів-боксерів і багатьох акрів бинтів, більшість з яких вже були просочені кров’ю.