Стивен Кинг - Доктор Сон

— Кажи «так», — підказала Роза.

— Т-так, — спромоглася Енді. Серце в ній вже не билося; воно бриніло, як струна.

Роза повернула вентиль на своєму балоні. Почулося тихе, покаянне зітхання і вилетіла хмарка сріблястої імли. Замість того щоб розвіятися на легкому вечірньому вітерці, вона просто зависла над балоном, ніби чекаючи, поки Роза нахилиться, зшилить оті її чарівливі коралові губи і делікатно подує. Хмарка імли — трохи на вигляд, наче той клубок, в яких містяться діалоги у коміксах, тільки наразі в ньому не було жодних слів — попливла, поки не зависла над оберненим вгору обличчям і широко розплющеними очима Енді.

— Ми Вузол, і ми тривкі, — проголосив Дідо Флік.

— Саббатха ханті, — відгукнулися решта.

Імла почала знижуватися, дуже повільно.

— Ми обрані.

— Лодсам ханті, — відгукнулись вони.

— Дихай глибоко, — сказала Роза і ніжно поцілувала Енді в щоку. — Я зустріну тебе на іншому боці.

«Можливо» .

— Ми щасливці.

— Каханна різоне ханті .

А тоді всі разом:

— Ми Правдивий Вузол, і ми…

Але на той момент Енді вже їх не чула. Срібляста хмарка сіла їй на обличчя, і якою ж вона була холодною, холоднющою. Коли Енді зробила вдих, та мрячна штука ожила і почала кричати всередині неї. Якась дитина, явлена із туману, — вона не знала, чи то був хлопчик, чи дівчинка, — борсалася, намагаючись вибратися, але хтось різав. Це Роза різала, в той час як решта, стоячи тісним колом (вузлом) навкруг неї, світили десятками ліхтариків, осяваючи це уповільнене мордування.

Енді спробувала підхопитися з шезлонга, але в неї вже не було тіла, яким вона могла б підхопитися. Її тіло пощезло. На його колишньому місці лишився тільки біль у формі людського єства. Біль помираючої дитини і її власний.

«Наберися його, — ця думка була наче холодна ганчірка, прикладена до тієї палаючої рани, якою стало її тіло. — Це єдиний наскрізний шлях» .

«Я не можу, я тікала від цього болю все своє життя».

«Можливо, й так, але ти вже цілком поза можливістю втечі. Наберися його. Проковтни його. Прийми дух або помри».

Правдиві стояли зі здійнятими вгору руками, виспівуючи древні слова: «Саббатха ханті, лодсам ханті, каханна різоне ханті» . Вони дивилися, як у тому місці, де в Енді Стайнер були груди, сплющилася її блузка, як, наче закриваючи рота, зітхнула і вляглася її спідниця. Вони дивилися, як перетворилося на опалово-склисте її обличчя. Втім, очі її залишилися плавати, немов крихітні повітряні кульки на тонесеньких ниточках нервів.

«Але вони скоро теж пропадуть, — подумав Волоський Горіх. — Вона не досить сильна. Я от гадав був, що є ймовірність, що вона сильна, але я помилився. Вона може ще повернутися разів зо два, але потім її пересмалить у наступнім циклі. Не залишиться нічого від неї, крім одягу» . Він намагався згадати власне Навернення, але зміг пригадати лише, що тоді був повний місяць і замість автомобільних фар світило багаття. Було багаття, форкання коней… і той біль. Чи можна насправді пам’ятати біль? Він так не думав. Знаєш, розумієш, що біль був і що ти від нього страждав, але це зовсім не те саме.

Знов оприявнилося суще лице Енді, немов лице якогось духа над столиком медіума. Перед її блузи сповнився рельєфними опуклостями, набухла її спідниця разом із поверненням у цей світ її стегон і сідниць. Катована Енді пронизливо верещала.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі, — виспівували вони в перехресних променях фар своїх домів на колесах. — Саббатха ханті. Ми обрані. Лодсам ханті . Ми щасливці, каханна різоне ханті.

І так вони продовжуватимуть, допоки все не закінчиться. У той бік чи в інший, але це не триватиме надто довго.

Енді знову почала щезати. Її плоть перетворилась на матове скло, крізь яке Правдиві бачили її скелет і кістляву усмішку черепа. У тій усмішці мріли кілька срібних пломб. Звільнені від тіла очі скажено оберталися в її очницях, яких більше не було. Вона так само кричала, але тепер цей звук уже стоншився, став власним відгомоном, так ніби він долітав звіддаля якогось довжелезного коридору.

Роза вирішила, що вона вже здалася, саме це вони робили, коли біль ставав надто сильним, але ця бейбі виявилася міцною. Вона вихором повернулася до буття, крик її не вщухав. Її новоявлені руки вчепилися в Розу й зі скаженою силою потягнули її до себе. Роза подалася вперед, ледь зауважуючи біль.

— Я знаю, чого ти бажаєш, медова лялечко. Повертайся, і ти це матимеш.