Пола Гоукінз - Глибоко під водою

Я навіть не знаю, чи насправді був той хлопчик, який бачив загибель своєї матері, чи ти сама це все вигадала.

Я вийшла зі своєї колишньої кімнати й повернулася до тієї, що колись була твоєю, а зараз, схоже, тут мешкає твоя дочка. Хаотичне нагромадження одягу і книжок, мокрий рушник на підлозі, брудні чашки на тумбочці, накурена задуха в повітрі, нудотно-солодкий запах лілії, яка в’яне і гниє у вазі біля вікна.

Не замислюючись, я почала наводити лад. Я розправила постіль, повісила рушник у ванній на гачок. Я стояла на колінах, витягуючи брудну тарілку з-під ліжка, коли почула твій голос, який кинджалом ударив мене в груди.

— Ви, блядь, думаєте, що робите?!

Я зіп’ялася на ноги, переможно всміхаючись: адже я знала, я знала, що вони помилялися, я знала, що насправді ти не загинула. І ось ти стояла у дверях, кажучи мені забратися НА ХУЙ з твоєї кімнати. Шістнадцяти-сімнадцятирічна рука зараз учепиться в моє зап’ястя, нафарбовані нігті увіп’ються в тіло. Я сказала, пішла звідси, Джуліє. Жирна корово!

Усмішка померла, тому що, звичайно, це була зовсім не ти, а твоя дочка, на вигляд майже точнісінько така, як ти в підлітковому віці. Вона стала в дверях, упершись рукою в бік.

— Що ви робите? — знову запитала вона.

— Я… вибач, будь ласка, — сказала я. — Я Джулс. Ми не зустрічалися, але я ваша тітка.

— Я не питала, хто ви, — сказала вона, дивлячись на мене, як на дурепу. — Я питала, що ви робите. Що ви шукаєте? — Її очі ковзнули геть від мого обличчя, і вона озирнулася на двері у ванну. Перш ніж я встигла відповісти, вона сказала: «Поліція внизу», і вона пішла геть коридором: довгі ноги, лінива хода, капці хляпають по плитці підлоги.

Я поспішила за нею.

— Ліно, — сказала я, поклавши руку їй на плече. Вона відсахнулася, як обпечена, вивернулася, люто зиркнувши на мене. — Я… співчуваю…

Вона опустила очі, розтираючи пальцями те місце, де я її торкнулася. На її нігтях залишалися сліди синього лаку, кінчики її пальців мали такий вигляд, мов у трупа. Вона кивнула, не зустрічаючись зі мною поглядом.

— З вами має поговорити поліція, — сказала вона.

Вона не така, як я очікувала. Напевно, мені уявлялася дитина, ошаліла, яка відчайдушно потребувала, щоб її втішили. Але вона не така, звичайно, вона не дитина, їй п’ятнадцять, майже доросла, а якщо її взагалі комусь треба втішати — то точно не мені. Вона твоя дочка врешті-решт.

Детективи чекали на кухні, стояли біля столу, дивились у бік мосту. Високий чоловік із сивуватою щетиною на обличчі, а біля нього жінка, приблизно на голову нижча.

Чоловік вийшов наперед, простягнув руку, блідо-сірі очі рішуче поглянули мені в лице.

— Детектив Шон Таунсенд, — сказав він.

Коли він простягнув руку, я помітила, що вона злегка затремтіла. Його шкіра була холодною й ніби паперовою на дотик, начебто рука належала комусь значно старшому.

— Я дуже співчуваю вашій втраті.

Так дивно було чути ці слова. Вони казали їх учора, коли прийшли розповісти мені, що сталося. Я їх сама ледь не сказала Ліні, але тепер вони відчувалися інакше. Вашій втраті . Я хотіла сказати їм, що вона не втрачена. Такого не може бути. Ви не знаєте Нел, ви не знаєте, яка вона.

Детектив Таунсенд роздивлявся моє обличчя, чекаючи, що я скажу. Він височів наді мною, стрункий, весь якийсь гострий — здавалося, якщо підійти до нього, то можна порізатися. Я й далі дивилася на нього, аж тут зрозуміла, що жінка дивиться на мене теж, і на її обличчі — етюд співчуття.

— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.

Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.

— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.

— Розслідування? — ледь чутно запитала я.

Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.

Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:

— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.