Стівен Кінг - Країна розваг

Чи це застереження пролунало, поки я ще розмовляв по телефону з Лейном, у вітальні місіс Шопло? Навряд чи набагато пізніше, бо інакше Енні могла не встигнути. Я поцікавився, але Майк цього не знав. Щойно він пішов (так це назвав хлопчик — не зник, не вийшов у двері чи у вікно, а просто пішов), він набрав кімнату Енні по інтеркому. А коли вона відповіла, почав кричати.

— Ну все, досить, — промовила Енні тоном, який не допускав жодних заперечень. Вона стояла біля раковини, взявши руки в боки.

— Мама правильно каже, — сказав я. — Досить.

Невже Едді явився Майку тому, що я врятував старому буркотуну життя? Мотивацію вчинків Тих, Хто Пішов Далі (слова Роззі, великі літери завжди вгадувалися за піднятими руками й повернутими до неба долонями), годі було зрозуміти, та все ж я сумнівався. Зрештою, його вирок було відкладено лише на тиждень, і ці останні кілька днів він провів не на Карибських островах, у оточенні оголених по пояс дівчаток. Але…

Я приходив його навідати. Крім мене та ще Фреда Діна, більше нікого не було. Я навіть приніс йому фотографію колишньої дружини. Звісно, він назвав її нещасною діставучою пронозливою сучкою, і, може, такою вона й була, проте принаймні я не лишився осторонь. Зрештою виявилося, що він теж. Хоч би якою була причина.

Коли ми їхали в аеропорт, Майк нахилився вперед на задньому сидінні й спитав:

— Деве, а хочеш посміятися? Він ні разу не назвав тебе на ім’я. Казав просто «малий». Мабуть, думав, що я здогадаюся, кого він має на увазі.

Мабуть, так.

Чортів Едді Паркс.

Усе це сталося колись дуже-дуже давно, того чарівного року, коли нафту продавали по одинадцять доларів за барель. Того року, коли мені розбили трикляте серце. Того року, коли я втратив незайманість. Того року, коли я врятував від смерті гарненьку маленьку дівчинку, яка вдавилася, і малоприємного стариганя, в якого стався серцевий напад (принаймні перший). Того року, коли божевільний мало не прикінчив мене на колесі огляду. Того року, коли я хотів побачити примару, та так і не побачив… хоча, мабуть, щонайменше одна з них бачила мене. Також то був рік, коли я навчився говорити таємною мовою і танцювати «Гокі-Покі» в костюмі собаки. Того року я дізнався, що в житті бувають значно гірші речі, ніж втратити дівчину.

Того року я був двадцятиоднорічний і все ще зелений.

Відтоді світ подарував мені хороше життя, я цього не заперечуватиму. Та все одно я іноді ненавиджу цей світ. Поки я пишу цю книжку, Діку Чейні, цьому апологету водних тортур, який надто довго обіймав посаду головного проповідника Святої Церкви Хай-Там-Що, пересадили нове серце — як вам ця новина? Він живе далі. Інші померли. Талановиті, як Кларенс Клемонз [67] Кларенс Клемонз (1942—2011) — легендарний саксофоніст, видатний учасник гурту Брюса Спрінґстіна. . Розумні, як Стів Джобс. Порядні, як мій давній друг Том Кеннеді. Переважно до цього звикаєш. Просто мусиш. Як писав В. Г. Оден [68] Вістен Г’ю Оден (1907—1973) — англо-американський поет, писав у жанрі інтелектуальної лірики. , Кістлява збирає врожай грішми, тим, що дуже смішно, і всіма, хто може добре висіти. Але починає свій список Оден не з цього. На початку в нього — невинна молодь і діти.

Що повертає нас до Майка.

Приїхавши на навчання у весняному триместрі, я винайняв убогу квартиру за межами кампусу. Одного прохолодного вечора, коли я готував стір-фрай [69] Страва азійської кухні з овочів, м'яса і спецій, швидко обсмажених у казанку з опуклим дном. для себе й однієї дівчини, від якої майже шаленів, пролунав телефонний дзвінок. Я відповів, як завжди, напівжартома:

— Резиденція «Пошарпана», Девін Джонс, власник.

— Девін? Це Енні Рос.

— Енні! Ого! Зачекай секунду, я прикручу радіо.

Дженіфер (дівчина, від якої я майже шаленів) подивилася на мене здивовано. Я їй підморгнув, усміхнувся і взяв слухавку.

— Я приїду через два дні після початку весняних канікул, можеш передати йому, що я пообіцяв. Квиток візьму на наступних вихі…

— Дев. Чекай. Чекай.

Я почув у її голосі притишену скорботу, і вся моя радість від того, що вона подзвонила, стислася до страху. Я притулився лобом до стіни й заплющив очі. Та що я справді хотів затулити, то це вухо з притиснутою до нього слухавкою.

— Деве, учора ввечері Майк помер. Він… — Її голос затремтів, потім вирівнявся. — Два дні тому в нього була гарячка, і лікар сказав, що ми повинні відвезти його в лікарню. Про всяк випадок. Учора йому ніби полегшало. Він менше кашляв. Сидів і дивився телевізор. Говорив про якийсь великий баскетбольний турнір. А тоді… вчора ввечері… — Вона замовкла. Я чув у слухавці важке дихання: Енні намагалася опанувати себе. Я теж старався, але на очі навернулися сльози. Теплі, майже гарячі. — Це сталося раптово, — сказала вона. І додала, так тихо, що я ледве розчув: — Мені так боляче.