Стівен Кінг - Країна розваг

— Саме так його й називали у пресі. А ти, бачу, голодний був. З’їв усе, крім миски. А тепер виписуй мені чек і бігом на автобусну станцію, бо доведеться тобі ночувати в мене на дивані.

Доволі зручному, як мені здалося. Але я хотів якнайшвидше потрапити на північ. До кінця канікул лишалося два дні, а тоді я знову мав повернутися в університет і обійняти за талію Венді Кіґан.

Я витяг чекову книжку, нашкрябав у ній суму і відтак став орендарем однокімнатної квартири з мальовничим океанським краєвидом з вікна, що його Венді Кіґан — моя подруга мила, — так і не матиме нагоди гідно оцінити. У тій кімнаті я просиджував деякі ночі, притишивши звук у магнітофоні й слухаючи Джиммі Гендрикса та «Дорз», і плекав скороминущі думки про самогубство. Вони були дуже незрілі, просто фантазії юнака з занадто розвиненою уявою і зболілим серцем… принаймні я кажу це собі після всіх цих років. Але хто його знає насправді?

Коли йдеться про минуле, усі пишуть художню літературу.

Я спробував зв’язатися з Венді з автомата на автобусній станції, проте її мачуха сказала, що Венді пішла гуляти з Рене. Коли автобус приїхав у Вілмінґтон, я повторив спробу, але вона все ще гуляла з Рене. Я спитав у Надін (так звали мачуху), чи не знає вона часом, де вони. Надін не знала. Голос у неї був такий, наче я найнудніший з усіх, хто їй дзвонив за той день. А може, й за той рік. А може, й за все її життя. Ми добре ладнали з татом Венді, та Надін Кіґан ніколи не належала до моїх найбільших прихильниць.

Та зрештою (я вже був у Бостоні) до телефону підійшла Венді. Голос у неї був сонний, хоч і була всього-на-всього одинадцята вечора, а для більшості студентів у пору весняних канікул це розпал вечора. Я повідомив їй, що отримав роботу.

— Ура, я за тебе рада. Ти вже вертаєшся додому?

— Так, коли заберу машину. — І якщо в неї не спустить колесо. У ті дні я завжди їздив на лисій гумі, і одна шина обов’язково спускала. А запаска, спитаєте ви? Дуже смішно, сеньйоре. — Я, може, переночую в Портсмуті замість того, щоб їхати прямо додому, і побачуся з тобою завтра, якщо…

— Однаково нічого не вийшло б. У мене Рене на ніч залишається, а більше Надін нікого не прийме. Ти ж знаєш, як вона ставиться до гостей.

До деяких гостей — можливо, але Надін і Рене, на мою думку, завжди ладнали між собою, як дрова з вогнем: нескінченними чашками дудлили каву й базікали про улюблених кінозірок, наче то були їхні близькі друзі. Але казати про це Венді було б нерозумно.

— В інші дні я б з тобою залюбки потеревенила, Дев, але вже збиралася лягати. У нас із Рен був насичений день. Шопінґ і… все таке.

Про «все таке» вона детально розповідати не стала, а я зрозумів, що не хочу питати. Ще один тривожний дзвіночок.

— Я кохаю тебе, Венді.

— Я тебе теж. — Слова прозвучали як відбувайлівка, без жодного ентузіазму. «Вона просто втомилася», — сказав я собі.

На північ із Бостона я виїхав із виразним відчуттям неспокою. Щось у її голосі розбурхало його в мені? Той рівний безбарвний тон. Я не знав. І не певен був, що хочу знати. Та все ж ця думка не давала мені спокою. Часом навіть тепер, після всіх цих років, вона непокоїть мене. Венді перестала для мене будь-що означати, вона лише шрам і спогад, жінка, яка завдала мені болю, як це іноді роблять молоді жінки з молодими чоловіками. Молода жінка з іншого життя. Та все ж я нічого не можу з собою вдіяти: іноді думаю, де вона була того дня. Що вона мала на увазі під «усім таким». І чи справді вона була з Рене Сент-Клер.

Можна довго сперечатися про те, який рядок із поп-пісень є найбільш моторошним, але для мене це ранні «Бітлз», власне, Джон Леннон, — та оце їхнє «Дівчинко, я радше побачу тебе мертвою, ніж з іншим чоловіком». Я міг би сказати вам, що ніколи не відчував такого щодо Венді після розриву, але то брехня. Почуття були мінливі, та чи плекав я лихі думки про неї після того, як ми розійшлися? Так. Іноді довгими безсонними ночами я думав, що вона заслуговує, щоб із нею сталося щось погане — навіть дуже погане, — за те, як боляче вона мені зробила. Ці думки мене самого вганяли в ступор, але іноді вони таки зринали в моїй голові. А потім я думав про чоловіка у двох сорочках, який зайшов у «Дім жаху», обіймаючи Лінду Ґрей. Чоловіка з птахом на руці й небезпечною бритвою в кишені.

Навесні тисяча дев’ятсот сімдесят третього (останнього року мого дитинства, якщо озирнутися назад) я бачив майбутнє, у якому Венді Кіґан була Венді Джонс… чи, може, Венді Кіґан-Джонс, якби вона схотіла бути сучасною і зберегти дівоче прізвище. У нас був би будинок на озері в Мені чи Нью-Гемпширі (а може, на заході Массачусетсу), де лунали б крики й сміх пари маленьких Кіґанів-Джонсів, будинок, де я писав би книжки, які б хай і не стали бестселерами, але здобули достатню популярність, щоб у нас завжди було на хліб із маслом і щоб їх (і це дуже важливо) прихильно сприйняли критики. Венді б здійснила свою мрію і відкрила маленький бутик одягу (і його теж прихильно оцінили), а я б вів кілька семінарів з літературної творчості, таких, щоб на них шикувалася черга з обдарованих студентів. Звісно, жодна з цих мрій не справдилася, тож цілком показово, що востаннє ми з Венді зустрічались як хлопець і дівчина в офісі професора Джорджа Б. Нако, людини, котрої ніколи не існувало.