Андрій Кокотюха - Темна вода

— Де той пістолет, де! Ніхто про пістолет нічого не каже! Дядько з Чернігова дзвонив хвилин сорок тому. Він на своїй машині за міліцією поїхав. Каже, їх навіть у район не везли — прямо в область. Там він оце годин п’ять сидів, до якогось начальства добивався.

— Добився?

— На свою голову. Його відразу під руки — і ножа впізнавати.

— Я щось не дуже розумію...

— „Не розумі-ію”, — перекривила його Люда і Мельник помітив, що сльози в неї висохли так само раптово, як і потекли. — Заводять у якійсь кабінет, підводять до столу. Стіл газетою накритий, під газетою щось лежить. Туди-сюди, пойнятих знайшли. Газету зняли, під нею — кілька ножів розкладено. Кажуть, упізнавайте ваш. Дядько їм: „А чого тут пізнавати! Ось мій колюн лежить. Я його кілька днів знайти не можу”.

— Стоп! — через мозок Мельника наче блискавка пройшла. — Це ж дільничний казав — ваші родичі наче свиней тримають на продаж! Це батьки Колі Череди?

— А що, не можна свиней тримати?

— Можна, все можна. Я далі без вас усе знаю. Кілька днів тому на Тихому Затоні дивака одного ножем для коління свиней зарізали. Потім у воду кинули. Чи навпаки — спочатку притопили, потім ножиком проштрикнули.

— Господи! — Люда перехрестилася.

— Виходить, Людо, це той самий ніж, який у вашого батька в той самий час кудись зник. Тепер знайшовся. І Колю звинувачують у вбивстві.

— Яке звинувачують! Дядько каже — він уже признався! Ще каже, що це ви на нього заяву написали!

— Було діло. В міліції без заяви справу не відкриють. А ваш кузен...

— Хто-хто?

— Ну, брат двоюрідний. Значить, ваш брат двоюрідний зі своїми друзями...

— Не друзі вони йому!

— Та дайте ж сказати, йолки-палки! Братець ваш і троє інших мене два рази мало не вбили. Машину роз гатили. Мобільник через них у воді гавкнув. А Череда ще з пістолета стріляв.

— Нема в нього пістолета!

— Згоден, нема. Тільки в нього і без пістолета на кілька статей вже потягне.

— Дядькові це пояснили. Тому він відразу з міліції на пошту погнав — додому дзвонити. Тітка до мене прибігла. А я оце до вас, — очі Люди знову заблищали. — Заберіть свою заяву. Скажіть, що це не він. Пацанові ще вісімнадцяти нема, в армію тільки на наступний рік. Дядько не відмазував, каже — хай послужить хлопець. Може, розуму набереться...

— Правильно. Зона розуму не додає. Ніякої армії тепер не буде.

— Слухайте, дядьо просив переказати — вони за машину вам виплатять, телефон куплять, скільки треба — стільки й платитимуть кожен місяць. Він сам тільки завтра приїде, теж до вас на розмову хоче прийти. Свиней та поросят різати почнуть, грошей не пошкодують. Один у них Миколка...

— Так і я, Людо, в мами своєї один син. І вона в мене ще жива. А Миколка ваш на людей із ножем.

— Не він це!

— Ви ж кажете — признався.

— Сама нічого толком не знаю. Дядько там у Чернігові сидить, кінці шукає, всіх, кого можна, на вуха піднімає. Треба ж точно знати, як там і що...

— Послухайте мене, Людо, — зітхнув Мельник, кладучи руку на її дебеле плече. — Тепер я вже нічого не можу зробити для вас, навіть якби хотів. Хоча, коли чесно, не хочу. Але це можна було обговорювати, поки вбивство там не вилізло. Тепер — все, Череда зізнався. Процес пішов. Це правда, така система.

Люда підвелася, витерла очі тильним боком долоні. Тепер вони блиснули не від сліз, а від люті.

— Не хочете, значить... По морді дістали — і так на молодших за себе відіграється. Не ходіть до мене в магазин — пляшку в голову кину!

Крутнувшись на п’ятах, вона вийшла на двір, ледь не збивши з ніг Ольгу. Білявка провела Люди здивованим поглядом.

— Чого це вона?

— Нічого. Один її близький знайомий догрався, — Мельник посміхнувся кутиком рота. — До речі, Олю, вона обіцяла мене скалічити. Так що в разі чого...

Остаточно картина прояснилася, коли під вечір на базу приїхав джип, за кермом якого сидів коротко стрижений хлопець спортивної статури і з явно військовою виправкою.

Весь цей час Мельник не знав, куди себе подіти. Дуже хотілося подзвонити комусь із знайомих, хто може бути в курсі справи, і дізнатися подробиці цієї історії. Навіть мало сенс їхати в Чернігів і особисто, обійшовшись без телефонних дзвінків, зайти до потрібних кабінетів. Але в будній рейсовий автобус робив лише два чотири рейси. Три з них Віталій уже пропустив, четвертий — о пів на восьму вечора. З темпами, якими він їде, до Чернігова реально дістатися близько дев’ятої. Туди-сюди — вже пізній вечір, за ним — ніч. Де і кого шукати? Все одно доведеться перенести на завтра.