Андрій Кокотюха - Темна вода

— Треба щось робити, — повторив він за нею. Халат стовбурчився на грудях, і Мельник нарешті не витримав — провів по цим півкулям рукою.

Раз. Ще раз. Опору не відчув — Ольга сиділа і спокійно, навіть без подиву, дивилася на нього. Рука стала сміливішою, ковзнула за викот халата, і ось уже спрагло м’яцкала шовковисту шкіру грудей, пальці торкнулися соска, відчуваючи, як він поволі твердішає. Друга рука вже мандрувала внизу, пестячи стегно...

Потім Ольга підвелася, скинула халат, накинула гачок на двері, засмикнула завісу, вимкнула світло, тихо промовила:

— Не ворушись...

Пухкі губи торкнулися неголеної щоки. М’які руки легенько пройшлися тілом. Її голова посунулася нижче, ще нижче, і губи вже знайшли його набряклу плоть, язик пройшовся по ній знизу вгору...

До ранку Мельник не згадував про біль у всьому тілі.

А коли з першим сонячним променем, що пробився крізь завісу, Ольга підвелася з ліжка, поцілувала його заклеєний пластирем шрам між лопатками, накинула халатик і вислизнула з дверей. Віталій не мав сил навіть для того, аби підвестися і зачинитися за нею зсередини. Поки вона була поруч, дрімати доводилося уривками, і тепер, знесилений, він із почуттям виконаного обов’язку провалився в сон. Так само не відчуваючи болю в розслабленому тілі — лише приємну втому.

Годинник показував половину п’ятої ранку.

Мельник так і не запитав Ольгу, чи не з’явився зниклий Кулаков. А вона збиралася сказати йому, що Антон так і не повернувся, але справи почали розгортатися зовсім у іншому напрямку.

Цей дивак із своїми проблемами просто вилетів у неї з голови. Згадала, коли так само вкладалася спати після безсонної та не нудної ночі. Та сон здолав її дуже швидко, і, засинаючи, вона заспокоїла себе: нікуди він не дінеться. Божих людей Бог береже.

Антон Кулаков прокинувся від холоду.

Рвучко сівши і відкинувши картатого пледа, він роззирнувся довкола і виявив себе на невеличкій лісовій галявинці. Холодом тягнуло від води: Тихий Затон був у якихось п’яти метрах від нього. Мабуть, він спеціально обрав таке місце, за кущами — якщо хтось з’явиться на воді чи з води, не відразу помітить його засідку.

Мабуть...

Коли це почалося, Кулаков точно не знав. Та останнім часом він став помічати за собою провали в пам’яті. Ось він виходить з дому, сідає в маршрутку, і тут клац — наче хто світло вимкнув. Умикається воно, коли він уже на місці. Там, куди збирався. Чи на роботі, чи просто серед Чернігова по дорозі в бібліотеку чи комп’ютерний клуб. На персональний комп ще не заробив і не скоро заробить, а в Количівці такого задоволення нема. До дорослого дивакуватого дядька в клубі давно звикли, тим більше, що він нікому не заважав. Пірнувши в безмежжя Інтеренту, вишукуючи і читаючи потрібну йому інформацію та листуючись з такими ж, як сам, дослідниками незвіданого, Кулаков забував про все на світі. А раз так, то всі забували про нього.

Поки що ці „вимкнення” жодної шкоди ані йому, ані оточуючим не робили. Антон підозрював: у такі моменти, які насправді розтягувалися на хвилини, а то й години, його місце в реальному світі займав хтось інший. Зовні такий самий Антон Кулаков, з усіма характерними для нього звичками, тільки інакший.

Скажімо так — дублер. Щось на зразок другої половини. Темна вона чи світла, поки не ясно. В усякому разі жінка, з якою він жив, теж помічала того Дублера, але нічим особливим від тієї людини, до якої вона звикла, він поки не відрізнявся. Хіба погляд ставав якійсь нерухомий. Кулаков починав дивитися в одну точку, на всі звертання до нього відповідав трошки загальмовано і ніби механічним, більш глухим, ніж завжди, голосом. Координація рухів та орієнтація в часі та просторі при цьому не порушувалася. Той, кого Антон прозвав Дублером, прекрасно знав, хто він, де, скільки йому років і чого хоче, а також упізнавав знайомих і навіть спілкувався з незнайомцями.

Цього Антон Кулаков боявся найбільше. Коли він знову ставав самим собою, в нього не виникало жодного бажання активно спілкуватися з незнайомими людьми. Трапляються, звичайно, винятки. Вчора, наприклад, ті чоловік та жінка врятували йому життя, і тут він не перебільшував. До того ж зовсім випадково виявилося, що обидва бодай чули про загадкову істоту, котра живе в бездонній глибині Тихого Затону. Правда, вони заперечували надприродне походження цієї потвори, як і взагалі існування чогось подібного. Тільки вони не одні такі.