Андрій Кокотюха - Темна вода

— Ну, як тобі сказати... Заруба мені казав, що бачить тут перспективу. Потроху все відбудується, перебудується, модернізується. Почнуть грошовиті клієнти їздити відпочивати. І їм звичайно більш спокійно та приємно, коли на пляжі за їхньою безпекою стежить не один рятувальник, а цілих троє. Вони теоретично повинні чергуватися якось. Поки один пісяти чи їсти пішов, двоє за водою стежать.

— Не сміши мене, — Обухівський знову налив і знову випив, не припрошуючи. — Рятувальників, значить, троє, а охоронець — один. Де логіка? За великим рахунком, охоронців так само мусить бути кілька. Я, правда, не знаю, кого тут від кого охороняти. На моїй пам’яті тут ніхто ні в кого нічого не крав, бо народ сюди з собою дорогих речей не бере. Гроші — так вони в кожного мало не в труси зашиті. Приймачі — теж не здобич, дешевенькі. Ну, на „Аврорі” бійки майже щодня, але я її не прикрию. Знаєш, чому? — хитро примружився він.

— Здогадуюся. Приватне підприємство. На тебе зареєстровано?

— Я схожий на ідіота? На сина. Всі це знають, але ніхто нічого не каже, бо ця „Аврора” формально розташована за територією бази відпочинку. Поряд з нею — але не на території. Пляж у нас так само загальнодоступний. Я чув, Заруба збирається цю лавочку прикрити...

— Тут тобі нічого не скажу. Знаю тільки, що в планах у нього обмежити доступ на пляж тим, хто не відпочиває на базі. Пісочку сюди завезти, впорядкувати сам пляж, обгородити його. Словом, усе цивілізовано. Сторонніх лише за гроші хоче пускати. Додатковий заробіток.

— Во-во, і в мене теж додатковий... „Аврора” ця... Синок, ясно, якусь копійчину батькові підкидає. І боюся я, мужик, що Заруба корабель цей потопить. Під себе підімне.

— Поки що ніхто нічого ні під кого не підминає. Ми тут про бійки говорили...

— Куди ж без них у такому кабаку? Але все це — за межами території, — знову наголосив Обухівський, націливши на співбесідника вказівного пальця. — І на ранок жодних скарг. Одні п’яні доколупалися до інших п’яних. Ну, звісно, коли хтось чужих дівок чіпає, теж заступники знаходяться. Все одно до начальника бази ніхто скаржитися не біжить, ментів так само ніхто не вимагає викликати. Порядні люди, яким спокою треба, беруть у Люди спиртне і сидять у себе в будиночках. На „Аврорі” шпана переважно...

— Значить, і там охорони спеціальної не треба? Ти до цього ведеш?

— Так точно. Я абсолютно з тобою згоден: троє рятувальників — це солідно. Хай не сьогодні, хай у майбутньому, але — солідно, хоча зараз цю солідність нема перед ким виставляти. Тоді чому вас, охоронців, так само зараз тут не дуже потрібних, не троє, четверо чи восьмеро, а один ти, колишній мент?

— У багатих свої причуди, — знизав плечима Мельник, хоча доводи Обухівського видалися йому не позбавленими певної логіки. Це була логіка людини, яка не перший рік працює на своєму місці і знає ситуацію зсередини краще, аніж будь-хто, навіть багатий інвестор Заруба. — Може, в нього якійсь розрахунок, про якій нам з тобою знати не положено. Ось ти на сина „Аврору” записав? Записав. А раптом ці двоє рятувальників — його родичі? Куми, скажімо, чи хрещеники. І Заруба, почавши вливати бабло в базу, відразу приткнув сюди родичів чи знайомих. Своїх або жінчиних. Він же теж людина. Он президент наш — і той спочатку кумам роботу дав, потім усім іншим. Чим Заруба гірший?

— Та воно то так, — Обухівський налив знову, критичним оком подивився на вміст пляшки, випив, доїв огірок. — Тільки щось не схоже. Нема йому чого робити, як для того, аби родичам роботу дати, купувати занюхану базу відпочинку на Десні.

Знову запала мовчанка. Чоловіки курили, перетравлюючи разом із коньяком інформацію, отриману одну від одного. Мельник не знав, про що зараз думає Обухівський. Він ще раз відзначив про себе, що начальник бази правий у своїх розрахунках на всі сто. Немає жодного розумного пояснення тому, що штат рятувальників збільшився на двох чоловік, тоді як охороняти територію бази від непроханих гостей, які і так сюди не лазять, найняли одного колишнього мента.

Все правильно. За винятком однієї деталі.

Це в Обухівського не було пояснень. Він же нічого не знає про справжню причину перебування Мельника тут, на базі. Швидше за все, він ніяк не пов’язав чотири смерті на Тихому Затоні із появою поруч із цим нехорошим місцем оперативника, нехай колишнього.

Але, з іншого боку, не буде Заруба задля димової завіси, заради прикриття Мельника, якого і так ніхто ні в чому не запідозрить на перших порах, наймати ще з півдесятка людей для охорони. Оце вже справді викидання грошей на вітер, причому — не виправдане. Те, про що говорить зараз Обухівський, не підозри, не пошуки відсутності логіки, а звичайна образа. Чоловік керує цим куточком природи більше як чверть століття. Відчуває, що його часи невідворотно проходять. І його дуже скоро замінять іншою людиною, молодшою і перспективнішою. Яку називатимуть можним словом „менеджер”, яка носитиме на поясі мобілку, в сумці — ноут-бук, розгорне бурхливу діяльність по викачуванню з цього місця максимальної кількості зелених грошей. А він, Обухівський, вийде на пенсію. Яку нарахують, до речі, в національній валюті.