Андрій Кокотюха - Там, де поховано Адель...

— Слухай мене. Хто він і звідки взявся — я поняття не маю. Десь хтось проколовся, ти або я. Адель мертва, тут логіка проста. Чого хоче наш новий співучасник — хрін його знає. Але навіть не думай уникнути усього цього. Якщо зажадає грошей, платити будемо разом. Не думаю, що будуть інші вимоги. Я зроблю все можливе, аби ця виплата була одноразовою, і нас лишили в спокої. Чий прокол, чия помилка і де — не до цього зараз. Поки з ним не зустрінуся, все одно нічого не проясниться. Згодна?

Марина витирала кров і сльози, розвозячи червоні смуги по обличчю.

— Згодна?

Вона приречено кивнула.

— От і добренько, — він погладив її по голові, пригорнув до себе. Марина не пручалася, навіть ткнулася замурзаним обличчям йому в груди, вимазуючи коричневу шкірянку. Пусте. Головне — заспокоїти. Канчук із пряником. Повноцінного пряника, правда, не вийде, нема особливого бажання, за ці дні Сахно забув про існування будь-яких бажань, та й небезпечно це, їх не повинні бачити разом ще довго, така умова була, і її ніхто не скасовував.

— Ти побив мене…

— Бо дурною була Ти й далі мені потрібна, Маринко. Переживемо цю халепу, не бійся.

Він хотів цмокнути її в губи, але, зиркнувши на закривавленого рота, не зміг перебороти відрази. Раптом згадаюся, що закривавлене горло Аделі таки довелося б побачити, якби розкопали могилу… Хрін вам, темно було… Обмежився якимось батьківським поцілунком у тім’я.

Два наступних дні видалися ще більш пекельними: незнайомець не озивався. Сахно не знаходив собі місця, метався по квартирі, мов в'язень у камері-одиночці, до якої потрапив уперше і йому нема куди дівати енергію. З роботи, само собою, відпустили, горе в людини. Колеги задовбали своїми ввічливими співчутливими дзвінками. А пізно ввечері шостого дня від часу зникнення Аделі телефон дзеленькнув, як здаюся Сахнові, обнадійливо. І він не помилився. У трубці чувся звичний вже голос незнайомця.

— Чого вирячився? Язик проковтнув?

— Привіт… Оце так…

— Отак, отак. Не гаймо часу, дорогий друже. Давай сюди кейс. Не думав, що в тебе вийде, хвалю.

— Не думав… Для чого ж посилав?

— Якби не вийшло, тебе б гепнули. Так тобі й треба, суко. Чого стоїш, як хрін Казанови?

— Не второпаю ніяк…

— Тобі й не дано, придурку. Все дуже просто…

Сахно припаркувався за квартал від вказаного місця, як і було сказано. Говорив незнайомець досить спокійно, але його слова однозначно сприймалися як наказ. Сахно зрозумів, що в його ситуації легше тупо, мов той зомбі, виконувати, що скажуть, і не рипатися. І все скінчиться, обіцяв незнайомець.

Сахна мало цікавила назва нічного клубу, в бік якого він прямував о двадцять першій сорок п’ять під дрібнесеньким дощем, який дратував більше, ніж холодна осіння злива. Нічних клубів розвелося до чорта, і якщо пам’ятати кожну понтовиту назву, власне ім’я забудеш. Він десь чув, що бандити й «нові» називають їх за порядковими номерами або — іменем хазяїна. Поїхали, гуднемо до Каримчика… Він намагався крокувати впевнено, це йому, здається, вдалося. На стоянці чекали господарів різнокаліберні іномарки. Сахна цікавила темно-синя «мазда», незнайомець обіцяв, що вона буде припаркована скраю, просто біля брівки. Не обдурив. На Сахна ніхто не звертав уваги, і він боязко взявся за ручку дверцят з боку водія. Все ще не вірячи, що сирена не загуде, він із затятістю справжнього зомбі — от учепилося слівце! — смикнув дверцята, автоматично втягуючи голову в плечі, боячись, що спрацює сигналізація. Незнайомий замовник і тут не обдурив, ніщо не порушило тишу клубної стоянки. Отож — швидше до дії! Сахно звичним рухом відчинив бардачок. Ключі, як і було обіцяно, лежали там. Затиснувши їх у кулак, Сахно хряснув дверцятами і кинувся до своїх «жигулів».

До потрібного будинку на Тарасівській дістався швидко. Чомусь подумалося, що йому в цім таланить. Перетнувши темне подвір'я-колодязь, опинився біля вказаного під’їзду. Тиша й спокій. Смикнув ручку — незнайомець попереджав, що двері можуть бути замкнені. У кожного мешканця — свій ключ від під’їзду, і в нього такий ключ є, найменший у зв'язці. Знайшовши, він акуратно причинив за собою двері і, вдихаючи стійкий запах котячого лайна, подолав три поверхи.

Дебелі чорні двері. Не броньовані, але міцні. Фортеця. Приступом взяти її важче, але в нього є ключик. Найбільший у в’язці. Таких замків Сахно ніколи не відчиняв, але незнайомець пояснив, як це робиться. Натиснути, повернути, знову натиснути. Є! За цими дверима — ще двері, для них — інший ключик. Сахно застиг на місці, згадавши, що для страховки мусив подзвонити в двері. Раптом якась несподіванка, і хтось удома, в такому разі можна удати п’яненького, котрий помилився квартирою. Незнайомець навіть прізвище назвав, на яке слід посилатися, той живе у сусідньому під’їзді, Сахна туди й пошлють. Та за дверима не було ніякого руху, і Сахно рішуче повернув ключ, і ще раз. Вхід вільний.