Стіґ Ларссон: Повітряний замок, що вибухнув

Ноші Андерс Юнассон зустрів біля входу до відділення невідкладної допомоги. Ще один черговий лікар, Катаріна Хольм, заходилася коло пацієнта, якого ввезли першим, — літнього чоловіка, у якого було дуже понівечене обличчя. Докторові Юнассону дістався другий потерпілий — жінка з вогнепальними пораненнями. Він швидко оглянув її, скориставшись окуляром, і констатував, що перед ним дівчина, зовні не більше двадцяти років, сильно забруднена землею і кров’ю, з важкими ушкодженнями. Зазирнувши під плед, у який її закутала Служба порятунку, він зауважив, що рани на стегні та плечі хтось заклеїв широким сріблястим скотчем, і визнав це на рідкість слушним: скотч утримував бактерії зовні, а кров усередині. Куля увійшла із зовнішнього боку стегна і пронизала м’язову тканину наскрізь. Потім він підвів плече дівчини і визначив місце входу другої кулі — в спині. Вихідного отвору не було, отже, куля застрягла десь у плечі. Андерс Юнассон сподівався, що легеню не ушкоджено, й оскільки крові в порожнині рота він не виявив, то зробив висновок, що, здається, до нещастя не дійшло.

— Рентген, — коротко кинув він медсестрі-асистентці. Більш детальних пояснень вона не потребувала.

Насамкінець Андерс Юнассон розрізав пов’язку на голові дівчини, накладену персоналом Служби порятунку. Намацавши пальцями вхідний отвір і зрозумівши, що в дівчини — поранення в голову, він похолов. Вихідного отвору тут також не було.

Андерс Юнассон на секунду зупинився і поглянув на дівчину. Йому раптом стало якось моторошно. Він часто порівнював себе з воротарем, що стоїть між пацієнтом і похоронним бюро «Фонус». На його робочому місці щодня бували люди в різному стані, але з однією і тією самою метою — дістати допомогу. Серед них і сімдесятичотирилітні тітоньки, в яких зупинялося серце просто в найбільшому торговельному центрі «Нурдстан», чотирнадцятилітні хлопчаки, які прохромили собі викруткою ліву легеню, і шістнадцятилітні дівчиська, що об’їлися пігулок екстезі, а потім танцювали по вісімнадцять годин і падали з посинілими обличчями як мертві. Траплялися жертви виробничих травм і різного насильства. Бували малюки, атаковані бійцівськими собаками на площі Васаплатсен, і майстровиті чоловіки, що збиралися тільки підпиляти кілька дощок електропилкою «Блек-і-декер» і випадково розрізали собі зап’ястя до мозкової трубчастої кістки.

Андерс Юнассон був їхнім останнім рубежем оборони. Саме йому доводилося вирішувати, як діяти, — якби він помилився, пацієнт міг би померти або до кінця свого життя залишитися інвалідом. Найчастіше доктор діяв правильно, оскільки проблеми переважної більшості пацієнтів мали цілком конкретний характер і потребували застосування зрозумілих і конкретних заходів; скажімо, удар ножем у легеню або роздроблення кісток унаслідок автомобільної аварії. Виживе пацієнт чи ні — це залежало від ступеня тяжкості травми та вміння лікаря.

Але було два типи травм, які Андерс Юнассон ненавидів. Перший — це серйозні опіки, які майже незалежно від ужитих заходів призводили до довічних страждань. Другий — це черепно-мозкові травми.

Дівчина, що лежала перед ним, могла жити з кулями в стегні і в плечі. Але шматочок свинцю, що застряг у неї в мозку, був проблемою зовсім іншого масштабу. Раптом він почув, що сестра Ханна щось говорить.

— Даруйте?

— Це вона.

— Що ви маєте на увазі?

— Лісбет Саландер. Дівчина, яку вже кілька тижнів розшукують за потрійне вбивство в Стокгольмі.

Андерс Юнассон поглянув на обличчя пацієнтки. Сестра Ханна мала рацію: копію паспортної фотографії цієї дівчини він, як і всі інші шведи, від самого Великодня регулярно бачив на перших сторінках газет перед будь-яким сигаретним кіоском. І от тепер убивцю підстрелили саму, що, мабуть, великою мірою було справедливо.

Проте його це не стосувалося. Його робота полягала у врятуванні життя пацієнта, хоч би хто він був — потрійний убивця чи Нобелівський лауреат. Хай навіть те й інше одночасно.

Далі почалася типова, як для відділення невідкладної допомоги, хаотична, проте ефективна діяльність. Черговий персонал звично взявся до роботи. Одяг, який ще залишався на Лісбет Саландер, розрізали, сестра зміряла кров’яний тиск — 100/70, а доктор тим часом приставив до грудей пацієнтки стетоскоп і почав слухати удари серця. Вони здавалися відносно регулярними, на відміну від дихання, що було далеко не таким регулярним.

Не вагаючись, доктор Юнассон відразу визначив стан Лісбет Саландер як критичний. Рани на плечі та стегні ще могли зачекати — досить двох компресів або навіть тих шматків скотча, які так міцно приклеїла якась благородна душа. Головне — голова. Доктор Юнассон звелів зробити комп’ютерну томографію — за допомогою того самого томографа, в який лікарня вклала гроші платників податків.