Юліан Семенов - Наказано вижити

Він пригадав те свято, яке було в нього восени тридцять сьомого, коли командування дозволило йому перейти фронт під Гвадалахарою, старанно залегендувавши для Берліна «необхідність зустрічі з агентурою СД, засланою в республіканську Іспанію». На «вікні» його зустрів Григорій Сироєжкін, вони подружилися в двадцять першому, коли Дзержинський послав Ісаєва в Таллін у справі викрадення діамантів із Держсховища, а Григорій був на зв'язку з ним і Шелехесом-молодшим, резидентом Чека в Естонії.

…Сироєжкін привіз його в невеличкий особняк поблизу Валенсії, там уже зібралися Володимир Антонов-Овсієнко, Михайло Кольцов, Родіон Малиновський, Хаджі Мурат Мамсуров, Яків Смушкевич і Роман Кармен. З кожним із цих людей Максима Ісаєва зв'язувала дружба з тих давніх і прекрасних років революції, коли Антонов-Овсієнко часто заходив до Дзержинського; Родіон Малиновський був у Василя Блюхера, який переправляв Ісаєва до Владивостока; з Яковом Смушкевичем, нинішнім радником республіканської авіації, його дороги перетиналися в Китаї, коли там були Блюхер і Михайло Бородін, — допомагали створювати революційну Червону Армію…

Він пробув у друзів всього тільки одну ніч. Ніхто не зімкнув очей. Згадували тих, з ким дружили: Павла Постишева, Якова Петерса, Миколу Подвойського, Михайла Кедрова, Григорія Петровського, Миколу Криленка, Артура Артузова.

Потім Ісаєв вийшов у маленьку кімнату разом з Антоновим-Овсієнком — той був генеральним консулом в Іспанії, відповідав за все .

— Максиме, — сказав Антонов-Овсієнко, закурюючи, — я знаю, що ти захочеш зараз написати рапорт, щоб тебе відкликали на Батьківщину, я знаю, що сили твої вичерпуються, я розумію все, мій товаришу… Але я не передам твій рапорт у Центр, тому що боротьба з фашизмом, — а він багатоликий, як перевертень, — тільки ще починається, і це буде довга й кривава боротьба.

Антонов-Овсієнко важко затягся, пильно подивився на Ісаєва, потім, зітхнувши, дивно всміхнувся:

— Знаєш, мені, як людині військовій, — як-не-як прапорщик з п'ятого року, тридцять два роки стажу, — відомі всі військові накази… Але є один, якого немає в статутах: «Наказано вижити»… Розумієш?

— Розумію, — відповів тоді Ісаєв. — Але чи розуміють там, дома, що…

Антонов-Овсієнко перепинив його:

— Максиме, там розуміють усе. Ясно? Усе.

«Наказано вижити, — Штірліц повторив сам собі слова Антонова-Овсієнка. — Але тільки по закону совісті. Інакше треба зникнути. Життя, куплене ціною безчестя, не життя, а животіння….»

Він згадав, як у двадцять сьомому, в Шанхаї, дістав наказ Менжинського влитися в рух націонал-соціалістів. Йому здавалося тоді — чим глибше він вникав в ідеї Гітлера, — що Центр помиляється, вважаючи, що цей фанатик небезпечний, що він зможе прийти до влади. Лише в тридцять третьому році він зрозумів, який же був правий Вячеслав Рудольфович, передбачивши найстрашніше ще за шість років до того, як воно, це страшне — прихід нацистів до влади, — сталося.

Досі Штірліц — скільки не думав про причини, які привели до влади фюрера, — не міг пояснити собі цього феномена. Так, незгоди між соціал-демократами й комуністами, відсутність спільного фронту не могли не допомогти правим ультра здобути перемогу, але чому Гітлер?! Були серйозні сили в Німеччині на початку тридцятих років, що стояли на консервативних, непохитно антикомуністичних позиціях: армія насамперед; «Сталевий шолом»; «Німецька національна партія». Чому ж не цей блок прийшов до влади, а Гітлер? Гра на чудовому терміні «соціалізм», на його притягальній силі для робітничого класу? Висунення — поряд з терміном «соціалізм» — примату його національної належності? Тобто зробити на зло Москві — не Інтернаціонал, не щастя для всіх, а лише вибраній расі панів, нації німців? Невже одержимий націоналізм, тобто схиляння лише перед самими собою, такий могутній і сліпий на початку свого шляху, що може заступити зір історичній пам'яті? Жоден національний рух, заснований на ідеї примату раси, ніколи не здобував і не зможе здобути остаточної перемоги, це розуміє кожен. Тоді як же Гітлер зміг обдурити народ Гете, Вагнера, Гегеля, Гейне, Бетховена і Баха? Невже народові, цілому народові хотілося, щоб вину за те, що в країні немає хліба й маргарину, звалили на євреїв, циган та на інтриги Комуністичного Інтернаціоналу? Може, людям взагалі притаманно перекладати вину за все на інших? Рятівні козли відпущення? Отже, Гітлер і розіграв саме цю підлу карту, звернувшись до найгіршого, зачаєного, що в в людині, особливо в слабкій і малоосвіченій! Але ж це справжній злочин — робити ставку на підле й слабке, це тільки на перших порах може принести дивіденди; кінцевий результат можна передбачити цілком: загальний крах, національне приниження, розгром державності…