Юліан Семенов: Третя карта

Ганна подякувала йому такою самою ж, як у нього, обов’язковою, робленою усмішкою і розгорнула газету. Машинально досвідченим оком людини, котра вміла створювати форми, вона зауважила, як безглуздо зверстані полоси — цілковите порушення пропорцій. Вона завжди відчувала пропорцію і світло. Її проекти діставали перші призи на міжнародних конкурсах архітекторів у Гаазі й Парижі, тим-то вона і приїхала до Парижа з Варшави, залишивши Ладислава та хлоп'яток, бо Ладислав сказав їй тоді: «Або ми, або твоя робота», — і нема їй прощення, бо треба було згодитися з ним, і хлоп'ятка тоді були б поруч, а їй нічого більше й не потрібно, тільки б відчувати їх біля себе. Ладислав міг не розуміти її, навіть зобов'язаний був її не розуміти, адже ніколи ще і ніхто не міг по-справжньому зрозуміти одне одного: чоловік — жінку, жінка — чоловіка, і їй потрібно було змиритися з цим, а вона вирішила тоді, що хлоп’ята, подорослівши, зрозуміють її правоту, тож вона тепер має сидіти в оцій душній маленькій приймальні й читати газету, що зроблена без смаку, із величезним аж до безглуздя підвалом якогось Монастирьова «про великого ідеолога націонал-соціалізму, видатного трибуна і борця доктора Геббельса», і намагатися знайти логіку в статті полковника Карташова. Ганна стала читати пошепки, щоб їй були зрозуміліші російські слова — тільки вимовлене слово стає по-справжньому твоїм. «Боронь боже сказати вам про паліїв війни, що це масони. Даруйте, всі наші «передові» пани Мілюкови, Буніни і Осоргіни заходяться цькувати вас громадським презирством як мракобіса! Але ми не боїмося цих кличок і заявляємо, що війни потрібні тільки більшовикам, євреям і масонам, війну підпалюють масони, і ведуть її тільки самі вони!»

— Пані Прокопчук? — Ганна почула за спиною тихий голос. — Ви хотіли бачити мене?

— Здрастуйте, пане Богданович. Дякую за те, що ви знайшли для мене час.

— По-російськи ви не розмовляєте? Я погано розумію вашу мову…

— Я не знаю російської мови, — рішуче відказала Ганна. — Я знаю українську мову… Можливо, ми говоритимемо польською?

— Ні, ні, ляхів я теж не розумію. Німецькою?

— Французькою, будь ласка.

Богданович ледь скривився:

— Ну що ж, давайте французькою. Що вас привело до мене? Я свого часу читав про ваші сонячні міста… Ви учениця Корбюзье?

— Так.

— Народилися в Росії?

— Ні. Я народилася у Кракові, а потім жила у Варшаві.

— Варшава — російське місто. Воно входило до складу імперії, — зауважив Богданович. — Отже?

— У Кракові залишилися мої діти. Родина… Я прохала б вас допомогти мені повернутися туди. Хлоп'яткам потрібна мати, надто ж у такий тривожний час…

— Ви маєте рацію, ви маєте рацію, пані Прокопчук. Мати потрібна дітям завжди, надто ж у скрутну годину. За національністю ви…

— Українка. Польська піддана.

— Ваш чоловік?

— Лісний інженер Ладислав Стахурський…

— Поляк?

— Так.

— А чому ви прийшли до нас, пані Прокопчук?

— Мені здавалося, що…

— Що вам здавалося? — Богданович почав ставити запитання швидко, ніби він допитував жінку. — Що вам здавалося?

— Мені здавалося, ви, як слов'янин, зрозумієте мене…

— Ми займаємося росіянами, пані Прокопчук. Тільки росіянами. Коли б ви були російська піддана, ми завели б на вас картку і зайшли у стосунки з німецькою владою.

— До кого я можу звернутися, пане Богданович? Порадьте мені, будьте ласкаві…

— Коли ми зверталися по допомогу до українців, вони не вважали за свій обов'язок допомагати нам порадою, пані Прокопчук.

— Я звертаюся до вас як мати…

— У наш вік, на жаль, слід розмежовувати і це поняття.

— Мати божа була одна, — сказала Ганна, відчуваючи, що зараз знову заплаче. — Хіба можна у чомусь звинувачувати матерів?

Богданович розлютився, обличчя його знов якось невловимо здригнулося:

— Тих, що залишають своїх дітей, так. Ганна підвелася — рвучко, немов її ударили.

— Мені здавалося, що в газеті працюють інтелігентні люди.

— Ви не помилились. Інтелігентні люди мають право і повинні обстоювати власні погляди. Повторювати загальновизнане — доля черні. У вас все?

— Так. У мене все. Я хочу сказати вам на прощання, що ваша бездушність помститься над вами, пане Богданович.

— Мені відомщення, і аз відплачу. — Богданович також підвівся, після того як чіпко, мов баламута, оглянув фігуру жінки. — Маю честь.

Ганна прямувала до виходу, відчуваючи на спині, шиї, ногах, на волоссі, укладеному без отого огидливого, що став модним, перманенту, настирливий погляд Богдановича.