Ганна подякувала йому такою самою ж, як у нього, обов’язковою, робленою усмішкою і розгорнула газету. Машинально досвідченим оком людини, котра вміла створювати форми, вона зауважила, як безглуздо зверстані полоси — цілковите порушення пропорцій. Вона завжди відчувала пропорцію і світло. Її проекти діставали перші призи на міжнародних конкурсах архітекторів у Гаазі й Парижі, тим-то вона і приїхала до Парижа з Варшави, залишивши Ладислава та хлоп'яток, бо Ладислав сказав їй тоді: «Або ми, або твоя робота», — і нема їй прощення, бо треба було згодитися з ним, і хлоп'ятка тоді були б поруч, а їй нічого більше й не потрібно, тільки б відчувати їх біля себе. Ладислав міг не розуміти її, навіть зобов'язаний був її не розуміти, адже ніколи ще і ніхто не міг по-справжньому зрозуміти одне одного: чоловік — жінку, жінка — чоловіка, і їй потрібно було змиритися з цим, а вона вирішила тоді, що хлоп’ята, подорослівши, зрозуміють її правоту, тож вона тепер має сидіти в оцій душній маленькій приймальні й читати газету, що зроблена без смаку, із величезним аж до безглуздя підвалом якогось Монастирьова «про великого ідеолога націонал-соціалізму, видатного трибуна і борця доктора Геббельса», і намагатися знайти логіку в статті полковника Карташова. Ганна стала читати пошепки, щоб їй були зрозуміліші російські слова — тільки вимовлене слово стає по-справжньому твоїм. «Боронь боже сказати вам про паліїв війни, що це масони. Даруйте, всі наші «передові» пани Мілюкови, Буніни і Осоргіни заходяться цькувати вас громадським презирством як мракобіса! Але ми не боїмося цих кличок і заявляємо, що війни потрібні тільки більшовикам, євреям і масонам, війну підпалюють масони, і ведуть її тільки самі вони!»
— Пані Прокопчук? — Ганна почула за спиною тихий голос. — Ви хотіли бачити мене?
— Здрастуйте, пане Богданович. Дякую за те, що ви знайшли для мене час.
— По-російськи ви не розмовляєте? Я погано розумію вашу мову…
— Я не знаю російської мови, — рішуче відказала Ганна. — Я знаю українську мову… Можливо, ми говоритимемо польською?
— Ні, ні, ляхів я теж не розумію. Німецькою?
— Французькою, будь ласка.
Богданович ледь скривився:
— Ну що ж, давайте французькою. Що вас привело до мене? Я свого часу читав про ваші сонячні міста… Ви учениця Корбюзье?
— Так.
— Народилися в Росії?
— Ні. Я народилася у Кракові, а потім жила у Варшаві.
— Варшава — російське місто. Воно входило до складу імперії, — зауважив Богданович. — Отже?
— У Кракові залишилися мої діти. Родина… Я прохала б вас допомогти мені повернутися туди. Хлоп'яткам потрібна мати, надто ж у такий тривожний час…
— Ви маєте рацію, ви маєте рацію, пані Прокопчук. Мати потрібна дітям завжди, надто ж у скрутну годину. За національністю ви…
— Українка. Польська піддана.
— Ваш чоловік?
— Лісний інженер Ладислав Стахурський…
— Поляк?
— Так.
— А чому ви прийшли до нас, пані Прокопчук?
— Мені здавалося, що…
— Що вам здавалося? — Богданович почав ставити запитання швидко, ніби він допитував жінку. — Що вам здавалося?
— Мені здавалося, ви, як слов'янин, зрозумієте мене…
— Ми займаємося росіянами, пані Прокопчук. Тільки росіянами. Коли б ви були російська піддана, ми завели б на вас картку і зайшли у стосунки з німецькою владою.
— До кого я можу звернутися, пане Богданович? Порадьте мені, будьте ласкаві…
— Коли ми зверталися по допомогу до українців, вони не вважали за свій обов'язок допомагати нам порадою, пані Прокопчук.
— Я звертаюся до вас як мати…
— У наш вік, на жаль, слід розмежовувати і це поняття.
— Мати божа була одна, — сказала Ганна, відчуваючи, що зараз знову заплаче. — Хіба можна у чомусь звинувачувати матерів?
Богданович розлютився, обличчя його знов якось невловимо здригнулося:
— Тих, що залишають своїх дітей, так. Ганна підвелася — рвучко, немов її ударили.
— Мені здавалося, що в газеті працюють інтелігентні люди.
— Ви не помилились. Інтелігентні люди мають право і повинні обстоювати власні погляди. Повторювати загальновизнане — доля черні. У вас все?
— Так. У мене все. Я хочу сказати вам на прощання, що ваша бездушність помститься над вами, пане Богданович.
— Мені відомщення, і аз відплачу. — Богданович також підвівся, після того як чіпко, мов баламута, оглянув фігуру жінки. — Маю честь.
Ганна прямувала до виходу, відчуваючи на спині, шиї, ногах, на волоссі, укладеному без отого огидливого, що став модним, перманенту, настирливий погляд Богдановича.
Читать дальше