Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Коли двері хруснули, як великоднє печиво, і за ними вигулькнуло кілька оскаженілих потойбічних фізіономій, над головами поліцейських пролунало два постріли, і вампіри в один голос жалібно завили. Поліцейські озирнулись. Позаду них виднівся чоловічий силует, і Вістович з подивом зауважив, що в руках у незнайомця був усього лишень револьвер.

– Усім вийти, – впевнено наказав невідомий: – Хутко, поки ці тварюки не отямились!

– Виходимо, – підтвердив комісар.

– Вони втечуть через вікна, – з жалем промовив Самковський уже на вулиці.

– Навряд чи, – заперечив незнайомець: – Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха [32] Климент фон Меттерніх (1773–1859) – австрійський канцлер (1821–1848). Один з найвпливовіших політиків в історії Австрії. . А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.

– Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, – буркнув ад’юнкт.

– Ваша правда.

Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.

– Що це ви робите? – запитав комісар.

– Накажіть усім лягти на землю, – сказав замість відповіді незнайомець.

– Що?

– Нехай усі ляжуть! – повторив той.

– Ах ти психопате! – закричав Вістович, зрозумівши раптом, у чому річ: – Ану зупинись, засранцю!

– Пізно, – коротко мовив той.

У повітрі щось люто зашипіло.

– На землю всім! – вигукнув комісар. – Усім лягти!

Вістович також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.

Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривач. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.

– Ані руш, сучий сину, – прохрипів поліцейський.

– Як скажете, комісаре, – спокійно відповів той. – Я нікуди не збираюся.

– Хто ти в біса такий? – запитав Вістович, потроху приходячи до тями.

– Мене звати професор Маріан Смолюховський, – спокійно відповів незнайомець.

– Ще один, курва, вчений муж… – промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

– Навіщо було підривати будинок? – запитав комісар.

– А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? – перепитав професор. – Ще трохи – і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістович змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще… Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

– Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, – знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

– Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, – сказав професор. – Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.

– Тепер голова мертва, – додав він.

– Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, – мовив поліцейський. – Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

– Справа не в зброї, а в кулях, – відповів Смолюховський. – Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

– Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? – не стримавшись, запитав комісар.

– Віддавна досліджую всіляку нечисть, – відповів професор. – Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бо ж досі був інакшої думки про нашу поліцію…