Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Он як? – Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. – А чи можу я дізнатися цю таємницю зараз?

– Всьому свій час, – загадково відповів той, – до того ж, якщо все дізнаєтеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу…

Наглядач галантно їй вклонився і, промовивши з особливим теплом: «Моє шанування», рушив до іншого кінця зали. Там він зник за чималими обтягнутими шкірою дверима.

Емма крадькома провела його поглядом і, ще кілька хвилин помилувашись діамантом Габсбургів, також вийшла з виставкової зали.

Думка про секрет цієї коштовності не давав їй спокою увесь день. Звісно, це міг бути не більше, аніж спосіб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову її побачити. Цілком можливо, що підходящу таємницю Пройман вигадує якраз у цю мить. Хоча, з іншого боку, чому б не повірити йому?..

Врешті-решт жіноча цікавість узяла гору, і вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелікс Пройман, здавалось, чекав на неї, стоячи посеред зали, і широко їй усміхався. Була досить рання година, і жоден відвідувач, окрім самої Емми, ще не з'явився.

– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замість привітання сказав той.

Її трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирішила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогодні вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню і намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби підсвідомо намагалася вразити його ще більше.

– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, підходячи до скляної вітрини, де містилася коштовність – тепер ви, сподіваюсь, розповісте мені в чому ж полягає таємниця імператорського діаманту? Тільки не розчаруйте, бо поліцейські біля входу й так зіпсували мені настрій своєю надмірною пильністю.

– Це тільки зайвий раз доводить, що ця річ має не лише чималу ювелірну цінність, – лагідно пояснив наглядач, – не сердьтеся на них, моя люба.

Емма вирішила пробачити і цього разу.

Між тим, Пройман підійшов до дверей, за якими зник вчора і, відімкнувши їх, жестом запросив Емму досередини.

Жінка звела на нього здивований погляд.

– Ви остерігаєтесь, що тут нас можуть підслухати? – запитала вона.

– Ні, – відповів наглядач, – просто таємниця насправді не тут. Вона окремо.

– Окремо від діаманту? – ще більше здивувалась Емма.

– Певним чином так… Прошу вас, не бійтеся. Зараз ви все зрозумієте.

Трохи подумавши, вона несміливо рушила до відчинених дверей.

– Ну ж бо, сміливіше, – підбадьорив її Пройман, – обіцяю, ви не пошкодуєте.

За дверима виявилась невелика кімнатка, або ж радше комірчина без вікон, проте затишна і чиста. Це приміщення було б дещо просторішим, якби не сотні книг, що дивом тут вміщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, місце для письмового столу, м'якої софи і невеликої шафи, поміж якими тіснився прямокутничок вільної підлоги. Наглядач увімкнув електричне світло.

– От бачите, – сказав Пройман, – ваш страх був даремний. Тут усього лиш мій кабінет, а не лігво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.

– Річ не в тому, – відповіла Емма, все ще тримаючись біля дверей, – порядній жінці не личить залишатися наодинці з чоловіком, з яким вона ледве знайома.

– Ви щойно зробили мене щасливим, – радісно промовив наглядач, – мені вже за п'ятдесят, я, либонь, удвічі за вас старший і всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мій! Яке щастя!

– Припиніть, – засміялася Емма, – звісно, можете…

Жінка мала на увазі, що трапляється й не таке, але, натомість, мимоволі підтвердила його слова.

– То ви поясните, навіщо мене сюди затягли? – поспіхом запитала вона.

– Аякже, – сказав Пройман, – але для початку… Ви маєте годинника?

– Так, – відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, – зараз рівно десята.

– Чудовий час, – мовив наглядач, – в цю пору нам ніхто не завадить.

З цими словами Пройман дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.

За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.

– Правда як в казці? – запитав він.

Емма кивнула.

– Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, – він вказав на зачинені двері, – насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках…

Сказавши це, Пройман відкрив перед нею скриньку.