Юрій Дмитренко - Розшук

Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.

— Босоніжки, мабуть, імпортні.

— Заздриш? — буркнув той.

Анатолій відкусив шматочок пломбіру.

— Не заперечував би мати такі.

Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.

Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.

— Вчитеся? — запитав.

— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?

— Десятикласники.

— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі? — поцікавився.

На цей раз відповів Анатолій.

— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.

Незнайомець похвалив хлопців.

— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.

Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.

— Якщо не секрет — де ви були?

Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.

— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.

Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.

— Там придбав?

— Так, федеративні, — підтвердив слюсар і погойдав правим босоніжком, немов демонструючи його. — Заробив трохи, купив дещо. У них там, до речі, аби гроші — все можна придбати. Тільки дорого. Капіталісти, приватна торгівля, кожен хоче з тебе три шкури здерти.

Станіслав з Анатолієм вже давно з’їли своє морозиво, їм уже давно пора було йти на консультацію, а вони забули про неї, розговорилися з цікавим незнайомцем. Розпитували про Белград, Париж, міста Федеративної Республіки Німеччини. Незнайомець охоче й цікаво розповідав, з усіма подробицями, немов приїхав звідти вчора.

Та ось він нарешті поглянув на свій масивний годинник.

— О, заговорилися ми з вами, хлопчики, а вже й обідати пора!

Хлопці теж спохватилися.

— А нам же треба було на консультацію! Запізнилися! — зітхнув Станіслав.

Слюсар звівся на ноги, взяв у руку дипломат.

— Це я винен, заговорив вас. Ну, та коли так сталося, спокутую свою вину, пропоную піти пообідати. В будь-який ресторан. Плачу я.

Для Анатолія й Станіслава ця пропозиція була несподіваною. Вони перезирнулися, стенули плечима. Чи зручно, мовляв, на чужі гроші? Та й учні ж ми.

Помітивши їх нерішучість, юнак став підбадьорювати:

— Не вагайтеся, гроші у мене є. З учорашнього дня відпускник. Чому б не пообідати з хорошими хлопцями? Ви мені одразу сподобалися. Цікаві, допитливі. Ну, ходімо?

Це було сказано так довірливо й переконливо, що хлопці махнули на все рукою й пішли, переконавши себе: у цьому, мовляв, немає нічого поганого — пообідати в ресторані з цікавою людиною. Що ж до консультації з математики — якось обійдеться, проконсультуються в однокласників.

— До речі, — сказав слюсар, коли вони рушили, — звати мене Михайло, але називайте просто — Мишко, бо по батькові, я гадаю, ще не заслужив. Домовились? А вас же як?

Хлопці по черзі назвалися.

— Чудово! — залишився задоволений іменами хлопців Михайло. — Отже, вперед, обідати!

В ресторані “Ластівка”, до якого вони прийшли за кілька хвилин, на дверях за склом висіла табличка: “Вільних місць немає”. Але Михайло заспокоїв хлопців.

— Не хвилюйтеся, зараз все буде гаразд. Тут у мене знайомий адміністратор, — і легенько посмикав за масивну ручку дверей. Коли за ними з’явилась огрядна постать швейцара, він помахав йому правою рукою, і той одразу ж відчинив. Про що вони говорили, хлопці не чули, бо стояли віддалік, але за хвилину Михайло махнув їм рукою, ідіть, мовляв, сюди, все гаразд, і сам перший зайшов у двері.

…В ресторані вони засиділись довгенько, годин зо три. Сиділи в куточку за окремим (без підселення) столом, їх обслуговувала гарненька офіціантка, яку Михайло називав просто Вікою й дозволяв собі з нею жартувати. Пили вірменський коньяк, запивали нарзаном, закушували ікрою, шпротами, їли солянку, курчата-табака. На завершення, коли хлопців гарненько розвезло, Михайло замовив сухого шампанського, щоб трохи, мовляв, освіжило, дало осадку. Але після нього Анатолій і Станіслав ще дужче сп’яніли, поривалися співати й просили офіціантку поцілуватися з ними. Михайло весело сміявся з них, обнімав обох за плечі, називав своїми найкращими друзями, обіцяв при першій же поїздці за кордон привезти цінні подарунки, щоб пам’ятали його, роботягу.