Юрій Дмитренко - Розшук

Крокуючи по мокрому снігу, капітан Смоляк вдихав на повні груди повітря, напоєне пахощами бруньок і талої землі, чорні плями якої вже пробилися в сквері.

— З весною, Василю Івановичу! — привітався з ним Захаренко, давній приятель і колега Смоляка. Вони обидва мали човни і тому весні раділи особливо — скоро на воду.

— І тебе з весною! Тепер уже кінець зимі, — сказав Смоляк. — Добре, що хоч виїздити нікуди не треба.

Захаренко відразу спохмурнів.

— Не треба? А мені якраз і доведеться блукати по грязюці… Вчора комісар викликав і сказав, що справу Чорногуза доручено мені.

Чорногуз… Дивно, як такі люди ще зустрічаються на землі. Двадцяти восьми років, здоровий, як бугай. Пограбував одну сім’ю, потім магазин. Убив сторожа, інваліда війни. Робили засідки, прочісували ліс, чергували мало не на кожному кроці в селищі, а взяти не могли. І ніби насміхаючись з усіх, він вчинив ще два вбивства.

— Отже, Чорногуз… — у задумі промовив Смоляк.

— Він…

Цілий місяць не бачив Смоляк Захаренка. Двічі дружина приходила в управління, приносила білизну, яку відвозив нарочний, а про нього самого — ні слуху ні духу, мов крізь землю провалився. Якось спробував Смоляк спитати про нього в комісара, але той коротко відповів: “На завданні!”, ніби капітан сам цього не знав. Але служба — це служба, і розпитувати не годиться.

Ввечері тридцятого квітня до Смоляка неждано-негадано зайшов Захаренко. Не відразу пізнав капітан друга: чорна з сивиною циганська борода, давно не стрижене волосся, згрубіле обвітрене обличчя. І тільки очі світилися, як і раніше, — насмішкувато і лукаво.

Вони просиділи до темної ночі, курили, згадували давні пригоди, жартували, та раз у раз замовкали, коли мимоволі наближалися до забороненої теми, і кожному — це відчувалося — хотілося або розпитати, або розказати про те.

— Та я ж про головне забув, — схопився Захаренко. — Ордер на квартиру одержав, поздоров.

— Справді?

— Три кімнати, в новому районі, над рікою, — тепер ходитимеш до мене на рибалку. Але переїду, мабуть, після Травневих свят — хочу за ці дні відіспатись. Сили нема! — вихопилося в нього.

— Важко? — спитав Смоляк.

— Неймовірно. А! — махнув рукою. — Від тебе ще критися!

І Захаренко розповів, як, одержавши завдання, запропонував начальству свій план. Чорногузові дружки знали всіх у селищі, і тому поява незнайомого одразу привертала увагу, а це призводило до провалу попередніх операцій. Захаренко вирішив піти на роботу в лісництво смолокуром — там люди завжди потрібні.

А це за десять кілометрів від селища. Вночі він вирушав у свої рейди, сподіваючись рано чи пізно зустріти вбивцю, вивчав його звички, попросив надійних людей інформувати його про всі пересування Чорногуза. Коротше, коло звужується. І, напевне, найближчим часом вдасться “побачитись”. Одне дошкуляє — спати ніколи: удень на смолокурні, вночі — в селищі.

— Повернувся до своїх і одержав листа від давнього друга, — раптом з якимось внутрішнім болем промовив Захаренко і потер широкою долонею бороду. — Разом навчалися до війни, а потім дороги розійшлися. Через двадцять років розшукав він мене, а коли дізнався, що в міліції працюю, здивувався. А втім, прочитай.

Захаренко подав конверт з великою трикутною маркою.

Смоляк взяв листа в руки.

“…Ну і здивував ти мене, Вікторе. Я ж гадав, ти вже видатний інженер або, думав і про таке, кандидат наук, а може, й доктор. Хіба не про це ми мріяли з тобою, закінчивши десять класів? І ось тобі маєш — порпайся весь час у людських покидьках…”

— Ну, гаразд, — з прикрістю сказав Захаренко, — буде час, напишу. Напишу, як є!

Відіспатись Захаренкові не довелося. У ніч на Перше травня йому подзвонили з управління. Намагаючись не шуміти, підвівся, вийшов на кухню. Доки одягався, закипів чай. Обпікаючись, пив, прислухався — чи не зашумить машина, що, як його попередили, виїхала по нього.

Відрізав три великі скибки хліба, намазав маслом, склав і засунув бутерброди в ліву кишеню стьобаної, захисного кольору тілогрійки. У праву поклав, попередньо оглянувши магазин, пістолет. Важкі ковані чоботи, що встигли пересохнути, рипіли, і Захаренко з досадою подумав, що тепер вони будуть швидко промокати. Хотів дістати ваксу, але не встиг — за вікном загурчав мотор і пролунав нетерплячий гудок.

Вже виходячи, Захаренко зупинився і через скляні двері зазирнув до кімнати. З вулиці падало світло, і він розгледів сплячих дітей. Вирішив не прощатися з дружиною, хоча в душі почував себе винним перед нею — що не кажи, а хто знає, коли доведеться знову побачитися. Обережно відчинив двері й опинився на сходах. Зачинив, повернув ключ і легко збіг униз.