— Ось товариш із міліції хоче з вами поговорити.
У сірих очах уролога майнула насторога.
— До ваших послуг, — сказав і ледь нахилив голову вправо.
— У вас лікувався Іван Семенович Павлюк?
— У мене багато лікується. Всіх не вдержиш у голові.
— Тоді візьміть амбулаторну картку й пригадайте.
Товстенький, добряче потріпаний зшиток лікар брав обережно і все косив поглядом на завідуючу, певно, чекав якогось слова чи хоч натяку, але та була незрушна.
— Пригадую, — зрештою озвався уролог, — плечистий, із характерною, якоюсь наївною чи мудрою усмішкою. А що з ним сталося?
— Повісився.
Уролог завмер, потім кинув швидкий погляд на завідуючу. Та, як і раніше, мовчала.
— Я чув, що хтось повісився, але на нього й не подумав.
— Чому?
Уролог, не чекаючи запрошення, сів, розгладив на колінах білий халат і стишено заговорив:
— Може, я й не розуміюся в людях, тільки він завжди справляв на мене враження поміркованої, розумово цілком здорової людини. Я лікував його кілька років і найменших відхилень од норми не помічав.
— Значить, ви заперечуєте, що він міг добровільно накласти на себе руки?
Лікар на мить завагався, проте, як заговорив, у голосі звучала певність:
— Мені важко відповідати на ваше питання. По-перше, я не психолог, висновок мій грунтується на суто людських спостереженнях. А по-друге, що заперечувати, коли маємо факт. Чи ви вважаєте, то було не самогубство, і зайнялися перевіркою?
— Ні, я вважаю, що то таки було самогубство.
— Тоді в чому справа?
Турчин хотів пояснити, повторити сказане завідуючій поліклінікою, але уролог йому чогось не подобався, і він мовив коротко:
— Виникла потреба дещо уточнити. Отож, дозвольте ще одне: запідозривши в Павлюка рак нирки, ви радилися з місцевим онкологом?
— Ні. Він був у відпустці.
— Про свою підозру хворому сказали?
— Ви що!? Невже думаєте, я зовсім не знаю лікарської етики.
«Може, й знаєш, — з гіркотою думав Турчин. — Але не дуже про неї дбаєш». Уголос мовив:
— Хіба неодмінно відразу треба було направляти в онкодиспансер?
Уролог шаснув рукою до кишені, мабуть, хотів узяти цигарку, та відразу ж передумав, зморщився.
— Зізнаюся, я чомусь про це не подумав. Хотілося одним махом поставити всі крапки над «і». А потім — він був такий розважливий, поміркований… Мені й не гадалося, щ він може взяти дурне в голову.
— То все-таки він здогадувався про вашу підозру чи ні.
— Напевно, здогадувався, бо, як тільки сказав йому про онкодиспансер, змінився і на лиці, і в поведінці… Я пробував його заспокоїти: мовляв, не треба тривожитися, страхатися, це звичайна перевірка, а що робить її онкодиспансер, то там і спеціалісти найкращі, і апаратура найдосконаліша…
— Вам вдалося його заспокоїти?
— Либонь, ні. Після моїх слів він довго мовчав, а як заговорив, голос був глухий, якийсь надривний. «Рак, то й рак, — мовив. — Не смерті страшно. Коли не вмирати, то день втрачати. А от мук боюся. Бачив, як умирають од раку. Дивитися страшно… А чи знайдуть його в мене, чи ні — яке це має значення; все одно від раку ще ніхто не вилікувався». Ну, я тоді став доводити, що він неправий, рак у багатьох випадках піддається лікуванню, особливо у ранній стадії. Та ще й коли уражена нирка. З однією ниркою можна жити сто років. Одне слово, поки вмовив його їхати на консультацію, сім потів із мене вийшло.
— То він погодився?
— Не зовсім. Сказав: подумаю.
Голубі очі Турчина потемніли. Це помітила завідуюча, котра уважно прислухалася до розмови. Вона зворухнулася, вплела в розмову і свій голос:
— Ви вважаєте, що причиною самогубства був страх перед муками?
— Важко сказати.
— А все ж?
У Павла на переніссі зійшлися брови, в голосі промайнуло все, що устиг дізнатися про наглу смерть Павлюка, і нічого не давало ясної відповіді на запитання лікарки. Правда, оце, щойно вивідане, вирізьблювалося з-поміж іншого, муляло душу, непокоїло, і він, не приховуючи своєї неприязні до лікарів, заговорив:
— Як воно там не було, а я все ж радив би надалі поводитися з хворими обережніше. Ну, а за те, що вас потурбував, прошу вибачення.
Лікарі мовчали.
9
Турчин повертався додому надвечір. Першою на путівці його побачила Лідуся і, як молоденьке козенятко, застрибала назустріч. Він присів, підхопив її, притис до грудей, а вона обплела його засмаглу, м'язисту шию своїми тоненькими теплими рученятами і швидко-швидко заговорила про все, що бачила, пережила за день без татка. Павло слухав доньку, лоскотав миле личко колючими вусами і сам сміявся дужче за неї, аж Люба у дворі почула і вийшла на дорогу.
Читать дальше