Людмила Баграт - Зло

Навіть зараз перед очима та картина: його очі на рівні моїх, між нами в'язка ключів, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонці, а я наче загіпнотизована. Чоловік запропонував мені разом погуляти, просто погуляти тут поблизу, а за це він подарував мені брелок від чарівних ключів. І я погодилася.

Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й інше. А я відразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок і слухняно пішла з ним «гуляти». Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того сонячного дня у моїй голові не було думок, доки Бог чи, може, янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог любить дітей та дурнів.

Річ у тім, що цей чоловік вів мене до своєї машини. Я побачила її вже на виході з нашого двору: велика, яскрава «Волга»… чорного кольору сяяла на сонці. І це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй голові наче дзвоник подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила міліцейська сирена. Все складалося один до одного, як і повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна машина, чорний замок, подарунки, полювання на дітей. І я побігла. Я не кричала, а просто летіла вітром, не зупиняючись і не озираючись. Мені здавалося, що він женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене за коси чи за платтячко і потягне до чорної машини у чорний замок.

Зупинили мене двері нашої квартири, у які я врізалася з усієї сили. Перелякана, я забула про те, що є така зручна річ, як дзвоник, котрий мій тато спеціально встановив так низько, Щоб і діти могли дотягнутися. Як скажена, почала грюкати у великі обтягнуті синьою шкірою двері, щохвилини очікуючи, що його рука вхопить мене за комір. Двері відчинив Дмитро, і я мало не зомліла: на ньому була темно-синя сорочка, і мені, наляканій до смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру. Але Чорний Незнайомець усміхнувся і заговорив знайомим мені голосом, водночас перетворюючись на мого брата, і я нарешті зрозуміла, що це Дмитро, мій брат.

- Я знаю, що й маленькі дівчатка ходять у туалет, інколи їм туди потрібно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати двері. Ну, Марго, іди ж бо скоріше! - Він примружився і додав: - Чи може, ти вже?

- Ні, ще ні.

Дмитро розвів руками, вдаючи безмежне здивування:

- Не може бути! Наша принцеса дорослішає.

Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, ніби справді подорослішала чи постарішала на кілька років. «Туалет - це саме те, що мені зараз конче необхідно», - подумала я. Сидячи у кімнаті роздумів, як наш тато жартома називав туалет, я помітила, що все ще тримаю у руці подарунок Чорного Незнайомця. З переляку я зовсім про нього забула. Я роздивилася брелок. Це була кішка. Стилізована чорна кішка.

Моєю улюбленою грою було розповідати казки, цікаві історії і випадки, які сталися зі мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазія. Цю рису мого характеру мама помітила ще в дитячому садку, коли одного разу прийшла по мене і побачила, що всі діти гуляють на килимі, а я сиджу на підвіконні і зосереджено розглядаю сутінкове небо. Вона підійшла до мене і сіла поруч:

- Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з іншими дівчатками?

- Бо вони грають у принцес.

- А ти не хочеш бути принцесою?

- Я не можу. Я - фея казок.

- Ага, чарівниця, значить. І що ти робиш на підвіконні?

- Викликаю на небі зірки. Одну вже викликала, скоро з'являться інші. Бачиш, яка яскрава?

- Доню, це не зірочка, це вогні… так, авжеж, дуже гарна зірочка. Справна робота. Але хіба погано бути принцесою?

- Бо вони нічого не можуть. Королі їм завжди кажуть, що робити, розбійники викрадають, дракони жеруть, а вони тільки і вміють, що сидіти у чотирьох стінах і рюмсати. А феї - ніхто не указчик.

- Навіть дракон?

- Навіть череда драконів. Де їм зі мною впоратися! В мене ж чари…

Мама сказала:

- Ну гаразд. Закінчуй ще одну зірочку, і пішли додому. До речі, Марго, мені здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж літають, а череда - гурт корів.

- Я запам'ятаю: дракони - у зграї, корови - у череді.

Мама часто, сміючись, згадувала мої філософські міркування з циклу «Принцеси і феї». Відтоді Дмитро більше не називав мене принцесою, тепер я була «її величність чарівничність» чи просто «Феєчка». Усі звикли до моїх вигадок, а деякі казки мого власного виробництва мама навіть записувала до великого червоного зошита, якщо вони всім дуже сподобались. Саме тому я не могла розповісти про Чорного Незнайомця.