Лариса Чагровська - Афера на віллі

Поблукала садом. Погойдалася трохи у гамаку, натягнутому поміж двох старезних яблунь — ці дерева явно пам’ятали ті часи, коли тут ще не було жодних віл, дач та замків. Потім прийняла душ — на другому поверсі кожна спальня мала свою ванну кімнату. І подалася до бібліотеки. Нею виявилась величезна кімната, аж до стелі заставлена книжковими стелажами, з парою череватих крісел для читання і спеціальними сходами, щоб зручно було знімати книжки з полиць.

— Це спадок дядька Ярослава, — прошепотіла Яна сама до себе.

Покійний Євгенів батько, викладач зарубіжної літератури в педучилищі Квітневого, усе своє життя збирав книжки. Його бібліотека налічувала тисячі томів, і всю її турботливий нащадок перевіз на «Гору» — до великої Яниної втіхи.

— Читати-не перечитати, — вголос зраділа дівчина і дістала з середньої полиці томик Шекспіра. Прекрасне видання, чудові ілюстрації і розкішний переклад… Ось воно, щастя! Ні, таки мав рацію Геник — цей відпочинок безумовно піде їй на користь!

П’ять днів промайнули зовсім непомітно, сповнені позолочених світанкових небес, кришталево прозорого повітря та шелесту яблунь у саду. Зранку Яна йшла на річку, а по обіді виходила на терасу, вмощувалась у кріслі-гойдалці та читала. Запоєм, не відриваючись, аж доки не починало смеркатися. Тоді дівчина поверталася на кухню, вечеряла рибними консервами — вона так і не вибралася до сільмага — і продовжувала читати. А перед самим сном або гуляла садом, або виходила на балкон своєї спальні, щоби подихати сутінками… Якби Яна вірила у рай, вона вирішила б, що це — саме він. Едем.

А надвечір шостого дня подзвонив Геник…

— Наша банда прибуває післязавтра, — сповістив він. — Я подумав, тобі слід це знати.

— Слушна думка. Склад банди розсекречено?

— Так. Нам відомі імена, явки та паролі. Отже, будуть і прибудуть Віка, Ліда… — тут Яна, як не старалася, та не змогла втриматися від стогону, — ще Лідина подруга Аня, яка, можливо, стане і моєю подругою… а може, й ні, побачимо.

— Ти врешті-решт надумав одружитися?

— Хіба я щось казав про шлюб?.. І ще двоє Вітиних друзів та її кавалер. Віка насіла на мене, щоби взяти їх усіх. Я, щоб не сперечатися з Вікою, сама знаєш — марна справа, погодився.

— Як звуть цього великомученика?

— Не пам’ятаю. Ну і я, твій покірний слуга. Усього семеро.

— Що ж, цілком можна брати банк.

Євген засміявся.

— Наразі ми плануємо законослухняніші розваги. Проведемо на «Горі» днів три або чотири, не більше. Яночко, маю до тебе прохання.

— Говори.

— Ти не приготуєш що-небудь поїсти? Щось легеньке, якісь закуски… Щоб з дороги заморити черв’ячка. А решту продуктів я привезу сам.

— Вам би тільки черв’ячків мордувати, — несхвально мовила Яна, розуміючи, що брат має на гадці саме те, що сказав, однак сестри з’їдять її саму без хліба та солі, якщо випаде поставити на стіл не те, що треба. Дівчата геть звар’ювали на своїх безбілкових, безсольових, безпротеїнових і ще якихось безглуздих дієтах. Їм важко догодити: що Ліді, що Вікторії. Певно, й королева Англії не така вимоглива, як вони. — Я приготую обід, не хвилюйся. О котрій приблизно на вас чекати?

— Не раніше обіду.

— Тоді на обід.

— Яночко, ти золото!

— Тобто? — піддражнила вона, — проби ні́де ставити?

— Зовсім ні! — обурився брат. — Ну чому ти так реагуєш на мої компліменти?

— Бо вони нещирі, як посмішка юриста.

— Завжди щирі — для тебе, — ображено засопів у трубці Геник.

— Що ж, тоді дозволь спитати, чому ти так реагуєш на мої жарти?

— Бо дуже важко втямити, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.

— Я цілком серйозна, коли кажу, що люблю тебе. Дякую за розкішний відпочинок.

— Будь ласка. І я теж люблю тебе, мій маленький кактус, кактусенятко…

— Не зламай язика, вигадуючи нові слова, брате. Ну що, будемо прощатися? Я ще хочу скласти список покупок на завтра.

— Список? — непідробно злякався Геник. — Ну ось, я так і знав. Усе в тебе розписано. Яно, благаю тебе, не треба влаштовувати тут голлівудський прийом! Це зайве.

— Скажи це сестрам і не забудь переказати мені їхню відповідь.

— Ну добре, — швидко відреагував Євген. — Вирішуй сама, як краще. Усе на твій розсуд. Я за тобою скучив, сестро.

— Я теж. Але тільки за тобою, — Яна дала відбій і замислилася.

Тут було над чим подумати. Три дні або чотири… бачити тут кузин, терпіти їхню агресивну зверхність, ковтати шпильки, що рвуться з кінчика язика, як відповідь на їхнє глузування… невесело. М’яко кажучи про відпочинок можна взагалі забути.