Андрій Кокотюха - Пророчиця

Так Нікітин сидів, дивлячись в одну точку, міркуючи, яке прийняти рішення, і що далі, то більше схилявся до того, аби, витримавши для фасону пару днів, принести Зарудному голову Сашка Момота на тарілці з блакитним обідком. Ну їх усіх під три чорти, тепер часи суворі, кризові, кожен сам за себе.

Озвався телефон.

Нікітин подивився на дисплей. Номер не визначався. Хто це ще?

Відповідати? Не відповідати?

Дзвінок повторився.

— Алло.

— Це я, впізнав — чи сказати хто?

Нікітин ледь не кинув трубки — на мить вона уявилася йому в вигляді змії, отруйної, небезпечної, до того ж чомусь розпеченої, хіба ж бувають гарячі живі змії…

— Якого біса ти сюди дзвониш?

— Не сци, — голос Сергія Горілого звучав на диво спокійно, наче не шукали його відсьогодні по всьому місту та прилеглих територіях. — Це такий телефон, його пропасти неможливо, спеціальний. Захищений від прослуховування, всякі такі навороти… Говори нормально. Дуже радий, до речі, що ми на «ти» перейшли, давно пора.

— Не хочу я з тобою ні про що говорити!

— Зате я хочу. Хоча справді тепер радості мало. Слухай, це правда, що в тій хаті, де Генку твого вбили, мужика якогось знайшли?

— Звідки я знаю!

— Знаєш. Тебе бачили, як ти в управу заходив. Із ким бесіду мав? Із Зарудним поки, чи вище брати?

— За мною стежать? Ти?

— Мені надвір не можна, пане Нікітин. І ви це теж добре знаєте. То правда про мужика чи ні?

— Правда, — насилу підтвердив банкір. — Для чого взагалі…

— Потім лірика, — урвав його Горілий. — Я на власні очі там відьму мертву бачив, теж застрелену. Вона, значить, на чоловіка перетворилася по смерті.

— Ти там п’яний, чи як? Хто в кого перетворився?

— Добре, потім про це. Тепер, як ти розумієш, нас із тобою ця пророчиця смерті повинна зацікавити не подвійно, а потрійно.

— Ніхто мене не цікавить! Нема ніяких нас, Горілий, ти все зрозумів?

— Ні, ще не все. Хочу зрозуміти більше. І ти мені в цьому допоможеш. Знаєш чому? — Сергій говорив на одному подиху, не лишаючи співрозмовнику можливості вставити навіть півслова. — У тебе працівника вбили. Помічника твого, Геною звали, якщо забув. Він зі мною пішов і на себе мою кулю прийняв, ясно тобі? Я знайду, хто це зробив, демон він чи не демон, з рогами чи з хвостом! Ти хочеш знайти убивцю свого помічника Гени?

— Так, — вперше за цей день Нікітин сказав щиру правду, навіть не думаючи, чим вона може йому загрожувати.

— Молодець, будуть із тебе ще люди. Тоді так: я твоєму Толіку одне завдання давав. Його можливо виконати?

— Ну… Ще вчора по обіді хлопці цим займалися… Не знаю, чи варто нам тепер потикатися до вашої системи…

— Варто, варто, там така система — патрульні не знають, що начальство собі думає. Можливості лишилися, поки що принаймні. Доки ти платоспроможний, ці кінці в тебе будуть, Нікітин. Тому постарайся до завтра організувати відбитки пальців із чашки та прогнати їх через міліцейську базу даних. Я сам тебе знайду завтра, не скучай.

Розмова закінчилася, проте Павло Нікітин іще якийсь час міркував: ось послухав він колишнього мента, якого в розшук оголосили, і виконуватиме його прохання з максимальним тепер для себе ризиком. Ніби так і має бути — але вперше за день банкір заспокоївся.

— Ну як, начальнику? — поцікавився Воля.

— Сказав — зробить, — Горілий простягнув йому телефон.

— Що це дасть?

— Поки що не знаю. Я взагалі після вчорашнього перестав щось розуміти. Тому, як завжди, тикаюся, куди можна.

…Вчора вночі Сергій згадав про телефон, залишений Вольдемаром, і подзвонив йому, бо більше не було кого просити про допомогу. Коли Гена зостався там, у покинутій всіма хаті з кулею в грудях, із того, як доповідав про це шефові Анатолій, стало ясно: не приховати цю наглу смерть, і не збирається банкір Нікітин прикривати Горілого. Бо доведеться, будь-що доведеться давати пояснення, ось так і випливе: потягнув до Шаповалівки його людей поганий Горілий, а чому він так зробив… ну, далі за текстом.

Почувши дзвінок Сергія та прохання терміново зустрітися, Воля погодився відразу. Сказав, звідки Горілого забере машина. Куди привезли — Горілий не особливо придивлявся, але точно — якась Вольдемарова штаб-квартира. Розповів усе, навіть про Олесю і Демона, а тоді запитав просто: «Що робити?» — «Ти просто як Чернишевський [5] Чернишевський Микола (1828–1889), російський публіцист і письменник, ідеолог революційно налаштованої інтелігенції у другій половині XIX століття. За свої погляди був позбавлений громадянських прав і висланий на каторгу. Його роман «Що робити?» («Что делать?», 1863) став програмним твором для людей із соціалістичними поглядами. », — відповів тоді Воля, а коли Горілий запитав: «А це хто?» — відмахнувся: «Тобі воно не треба, начальнику». Далі, нічого не пояснюючи, звелів перевезти свого, як він сам висловився, гостя до готелю, хоча готелем це помешкання назвати було важко. Радше приміщення камерного типу: голі стіни, койка з панцирною сіткою, матрац, на кухні — стіл і одна табуретка, чайник, пара чашок. Навіть телевізора не було, поминаючи вже інші способи гаяння часу, як то книжки чи бодай газети. Охорони тут, щоправда, не було, але до ранку Воля про всяк випадок не радив гостеві потикатися надвір, заодно застеріг від телефонних дзвінків, навіть у майже наказовому порядку сказав: «Витягни батарейку з телефону, треба буде зв’язок — я забезпечу». Потім додав: «Горілки принести?» — «Ти ж сам тоді радив пригальмувати, ось я й стараюсь», — відповів Сергій, у чомусь обдурюючи самого себе, та потім, коли Воля пішов, улігся на ліжко і вирішив: так краще. Бо зараз потрібен тверезий розум і обережні, сто разів продумані вчинки.