Андрій Кокотюха - Пророчиця

Довкола стояла тиша.

— Чортзна-що, — буркнув Сергій. Постукавши наостанок, тепер уже — гучно і настирливо, він кивком голови звелів Геннадію йти за собою, обігнув хату, зайшов з причілку, ступив на перехняблений, а колись, мабуть, міцний дерев’яний ґанок, не криючись, стукнув кулаком у двері.

Вони відчинялися всередину.

Тому відхилилися від удару, бо замкнені не були.

Все це дуже не сподобалося Горілому, і здоровий глузд вимагав тут-таки розвертатися і швидко забиратися геть, подалі від цього місця, яке справді нагадувало відьмине лігво зі старих казок. Тікати самому і забирати з собою хлопця, який сам не знає, куди зараз лізе. Тільки думка про втечу, саме слово «тікати» суперечило натурі Сергія, адреналін бурлив у крові, серце шалено билося, ноги самі перенесли його через поріг. Зрештою, встиг на ходу виправдати свою нерозумну поведінку Горілий, пророчиця Олеся — чудернацька жінка, вже неодноразово доводила це, і хтозна, яку виставу вона приготувала для глядачів тепер.

Неширокі сіни, далі — одна кімната. Десь збоку Сергій — як не крути, в селі виріс, у бабці така ж приблизно хата була! — швидше вгадав, ніж помітив комору, там зберігається різний сільський скарб, харчі, котрі не псуються, і живуть миші — з того кутка потягнуло знайомим запахом. Але запах мишей — єдине, чим тут справді пахло. В цій хаті давно ніхто не мешкав, таких покинутих будівель по довколишніх селах повно. Горілому згадалася однокімнатна кватира, де він уперше побачив Олесю: тут усе таке ж саме.

Навіть свічки.

Їхнє тьмяне світло пробивалося з кімнати через шпарину ледь прочинених дверей.

За весь час, поки вони ходили тут, ані Сергій, ані його супутник не промовили ні слова. Горілий чув, як сопів йому в потилицю Геннадій.

Узявся за холодну металеву ручку, потягнув на себе, прочинив двері, переступив поріг. Зробив за інерцією кілька кроків — і завмер, вражений побаченим видовищем.

Всюди по кімнаті стояли запалені свічки. Скільки їх було — Сергій не рахував, відзначив лишень — розставили їх на перший погляд хаотично, хоча в кожному хаосі завжди є певний порядок і логіка, особливо коли цей нібито безлад влаштовує відьма.

Полум’я свічок відбивало на стінах химерні тремтливі тіні. Горілий сам відразу став такою самою тінню, та не це зараз привернуло його увагу. В центрі напівтемної кімнати, в мерехтінні свічок, на підлозі, розкинувши руки, горілиць лежала пророчиця Олеся. Тепер її волосся, знову довге і пряме, а не таке, як нині вдень, розметалося по підлозі й нагадувало рамку якоїсь моторошної картини. З одягу — широкий балахон, теж темний і теж розмаяний.

Жінка була схожа на птаха з розіпнутими крилами.

Мертвого птаха.

Ступивши ближче, вже знаючи, що буде найчорнішим на цій картині, Горілий нахилився, розгледів темну пляму на лобі. Кров.

Пістолетний постріл.

Убили, як Коваленка.

Демон!

Ніби у відповідь на його думку за спиною почувся якийсь рух, і Сергій, ще не знаючи, кого чи що він там побачить, розвернувся й уже в повороті кинув своє тіло ближче до стіни, подалі від мертвого тіла пророчиці.

У прямокутній проймі дверей виросла темна постать.

Висока.

А може, лише здалася такою.

Між Демоном і Горілим стовбичив, досі не в змозі отямитися від побаченого, Гена Корсак. Помітивши рух у темряві біля чорного дверного прямокутника, Сергій скрикнув — то просто вихопилося попередження, та хлопець уже не мав шансів на порятунок.

Гримнув грім. Темрява плюнула вогнем. Заклало вуха. Зойкнув Гена Корсак, незграбно завалившись на підлогу, просто на свічки, погасивши одну й перекидаючи ще кілька обабіч себе.

Тепер час здійснитися ще одному пророцтву…

Таке майнуло в мозкові Горілого, але тіло тепер не слухалося мозку, діяло саме по собі, керуючись лише найдавнішим у світі інстинктом — самозбереження. Поруч було вікно, щось підказувало — воно старе і розвалиться від міцного удару, так і сталося — садонувши ліктем, Сергій вивалив скло разом із підгнилою рамою. Темрява, яка огортала Демона, знову ворухнулася, клацнула — ноги Горілого зігнулися в колінах, коліна стукнулися об підлогу, знову гримнуло, але смерть цього разу пролетіла над головою, лишень обдавши гарячим подихом.

Поруч валялася згасла свічка. Не знайшовши нічого ліпшого, Сергій підхопив її, жбурнув у темряву перед собою, водночас дико крикнувши. Тінь ворухнулася — Демон інстинктивно сахнувся, не знаючи, чим саме пожбурив у нього смертник. Цю секунду Горілий виграв — пружно підскочивши, викинув себе у пройму вікна, через розпанаханий одяг обдираючи руки та стегна об краї скла й залишки рами. Вивалившись у грязюку, Сергій прорачкував кілька метрів — ззаду знову гримнуло! — а тоді, підвівшись, побіг, не розбираючи дороги, до лісосмуги, де лишився Анатолій.