Андрій Кокотюха - Пророчиця

За спиною бабахнуло — салют, спецназівці в парадній формі тричі стрельнули з автоматів одиночними, в цей хор вписався одинокий пістолетний постріл, і на цей звук Сергій обернувся: стріляв Володимир Зарудний, вдягнений із такого приводу по формі, який додав до першого пострілу ще два. Запхнувши руки глибоко в кишені куртки — права пестила скло недопитої пляшки, Горілий, намагаючись триматися рівно, посунув до виходу, боковим зором уловивши: Зарудний, сховавши зброю, рухається в одному з ним напрямку. Сергій стишив ходу, не хотілося перетинатися з підполковником. Та начальник розшуку явно хотів перетнутися: дійшовши до виходу, зупинився і глянув поверх надгробків прямо на Горілого.

Нехай. Значить, треба так. Значить, не все вони ще прояснили.

Мружачись на сонці, Сергій пішов поміж могильних огорож просто на Зарудного. Підійшов, іще глибше застромивши руки в кишені, й чомусь почав молити Бога, аби підполковник не простягнув йому руки. Доведеться або тиснути її, або демонстративно відмовлятися. Перший варіант не годився для Сергія, другий вважався поганою прикметою на кладовищі. Та Зарудний, мабуть, сам вірив у прикмети і чудово розумів ситуацію — заклав руки за спину.

— Прийми співчуття, — промовив він, жодної щирої нотки Горілий у його голосі не почув, хоча кожен сприймає вияви щирості по-різному, особливо — в такій обстановці. — Ви ж дружили.

У відповідь Сергій обмежився кивком.

— Я з машиною. Тебе підвезуть, куди скажеш.

— Пішки дійду.

— Все одно — ходімо, посидимо. Є пара слів.

— Та ясно.

— Нічого тобі ще не ясно.

Розвернувшись, підполковник широкими кроками рушив до своєї машини. Біля неї маячив водій, який надавався начальнику карного розшуку за штатним розкладом, хоча Зарудний сам любив сидіти за кермом. Проте часом шофер возив начальство на якісь офіційні наради в Суми, або просто в службових справах, коли й куди Зарудний вважав за потрібне. Жестом наказавши водієві відійти, підполковник сів на заднє сидіння, кивнувши Горілому, аби той примостився поруч. Зачинивши дверцята зі свого боку, підполковник узяв із сидіння формений кашкет, кинув наперед, зітхнув.

— Давай сюди, що там у тебе.

— Де?

— Не дратуй мене тепер, Горілий, добре? Давай, пом’янемо…

Сергій зі слухняним спокоєм подав Зарудному свою пляшку. Той, ковзнувши поглядом по етикетці, зробив кілька великих і жадібних ковтків просто з горла, повернув Горілому, і поки той прикладався й собі, витяг цигарки, закурив, кинув пачку перед собою на сидіння. Ну її, гордість — Сергій теж узяв цигарку, затягнувся пожадливо, наче курив не півгодини тому, перш ніж зайти на міський цвинтар, а щонайменше рік тому.

— Як це сталося? — запитав він.

— У газетах же писали. Навіть у новинах…

— Не читаю. Не дивлюся. Насправді як було?

— Так, як писали, — Зарудний, опустивши скло, струсив попіл. — Тупо, просто, швидко. Через те — страшно.

— Ким він був… ну, той, хто стріляв? Підозрюваний по справі Коваленка?

— Андрій реалізовував отриману від стукача інформацію. Хто він, для чого «злив» Бородулю — гадки не маю. Ти ж у наших справах обізнаний. Своїх інформаторів опери начальству не здають.

— Але ви все знаєте… Начальство…

— …багато про що в курсі, — погодився Зарудний. — Тільки не цього разу. Якого хріна той Бородуля ховався, тікав, стріляв — у голові не вкладається. Для чого він узагалі на дно заліг? Доказів же насправді не було, тільки збирали… Значить, було щось, було…

— Тепер — є?

— В смислі?

— Докази. Є докази?

— Денис Бородуля, нагадаю тобі, був у розшуку і стріляв у офіцера міліції, котрий, перебуваючи при виконанні службових обов'язків, хотів його затримати. Ось, — підполковник поліз у внутрішню кишеню, видобув складений учетверо папірець, кинув на сидіння.

Сергій узяв, розгорнув. Стандартне оголошення в розшук. Портрет людини, якої Горілий ніколи в житті не бачив, — Дениса Бородулі, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, лише на п’ять років молодший за Андрія, мертві обоє, як на війні.

— І що?

— Доби не висіло. Може, він не збирався вбивати… Склалося так…

— Погано склалося.

— Згоден. Тепер скажи мені не для протоколу: тобі це все для чого?

— Ви про що?

— Вимкни дурня, Горілий. Не ображайся на те, що зараз почуєш, але ти — ніхто. Людина без документів. Місяця не минуло, як із тюрми вийшов. Мент-корупціонер. Не перебивай, — відчувши п'яне Сергієве бажання щось зі сказаного заперечити, Зарудний виставив перед собою руку, жестом звелівши помовчати. — Так є, Сергію. Таким ти видаєшся збоку. Такий твій соціальний статус, якщо висловлюватися зовсім уже казеною мовою. Гаразд, приїхав з’ясувати стосунки з колишньою жінкою, попив горілки зі старим другом. Але для чого тобі постійно крутитится поруч? Добре, ти вирахував ту вашу пророчицю, існування якої, до речі, дуже сумнівний факт, — знову застережливий жест. — Сумнівний, сумнівний. Я, припустімо, тобі ще повірю. Але хто, крім тебе і покійного Шполи, її бачив? Вдова Коваленка? Нехай, знову ж таки — нехай. Згоден — ти її вирахував, чим довів — оперативної хватки не проп’єш і судовим вироком її не позбавити. Ну, для чого ти зі своїм стрьомним, Горілий, таки стрьомним соціальним статусом взагалі поліз не у своє діло?