Ю Несбё - Кров на снігу

Я не міг чути дзвінок у двері.

Вона підвелася, підійшла до дверей своєю скрадливою, м’якою котячою ходою і відчинила.

Він був чорнявий, досить худий, такого ж віку, як вона.

Він увійшов і зачинив за собою двері, повісив пальто і скинув черевики так, що можна було здогадатись — він прийшов сюди не вперше. Ба навіть не вдруге. Щодо цього можна було не сумніватись. Жодного сумніву й не було. Так чому ж я засумнівався? Тому що хотів?

Він ударив її.

Я був такий вражений, що спершу подумав, мені привиділось. Але він ударив її знову. Дав їй ляпаса — розкритою долонею по обличчю. З її губ я бачив, що вона скрикнула.

Він ухопив її однією рукою за горло, а іншою здер із неї сукню.

Під світлом люстри її гола шкіра сяяла такою білизною, що тіло здавалося суцільною поверхнею, без контурів, просто непроникною білизною, як сніг під розсіяним світлом похмурого або туманного дня.

Він повалив її на шезлонг. І став над нею в ногах кушетки, зі спущеними штанами, тим часом як вона лежала на блідому гобелені з зображенням незайманого, ідеалізованого європейського лісового пейзажу.

Він був худий. Я бачив, як рухаються м’язи у нього під ребрами. Його сідничні м’язи напружувались і розслаблялась, як помпа. Він здригався і тремтів, начебто з люті, що він більше… нічого не може. Вона лежала, розставивши ноги, нерухомо, як труп. Я хотів відвернутись, але не міг.

їхній вигляд нагадував мені щось. Але я не міг зрозуміти, що саме.

Можливо, саме це я пригадав уже вночі, після того як усе вгамувалося. У будь-якому разі, мені наснилася картинка, яку я бачив у книжці, коли був іще малим. «Царство Тварин 1: Ссавці» з Бібліотеки Дейхмана. То було фото з савани Серенгеті в Танзанії, чи на зразок того. Три люті, худі, збуджені гієни, які чи то самі вполювали здобич, чи то зуміли відігнати левів від їхньої. Двоє з них, напруживши крупи, занурили свої щелепи у розпороте черево зебри. Третя дивиться в камеру. Голова гієни вимазана кров’ю, і вона вишкірила свої гострющі зуби. Але найбільше мені запам’ятався погляд тварини. Погляд жовтих очей, скерований просто в камеру, поза сторінку книжки. То було застереження: «Це не твоє, це наше. Щезни. Інакше ми тебе теж уб’ємо».

Коли я стою за тобою в метро, то, перш ніж сказати що-небудь, я завжди чекаю, доки наш вагон пройде над рейковим стиком. Можливо, там низка костилів, де розділяються колії. У будь-якому разі, десь глибоко під землею, де метал скрегоче і стукає об метал, там виникає той звук, що нагадує мені про те, як розташувати слова у фразах, і все це якось пов’язано з долею. Поїзд крениться, і пасажири, які не їздять регулярно цим маршрутом, втрачають рівновагу і мусять чіплятися за що-небудь, аби залишитись у вертикальному положенні. Переміна колії створює достатньо гуркоту, щоб заглушити все, що я в цю мить скажу. Я шепочу все, що мені заманеться. Саме тоді, коли ніхто не може мене почути. Втім, і без того ніхто не почує мене. Тільки я сам можу себе почути.

А що я кажу?

Я не знаю. Все, що спадає мені на думку. Різні речі. Я не знаю, звідки я це беру і чи справді маю це на увазі. Втім, може, інколи знаю, що кажу. Бо ти теж вродлива, коли я стою в натовпі позаду тебе, споглядаючи твоє стягнуте у клубок волосся й уявляючи собі решту.

Але я не можу уявити собі, буцім ти білявка, бо у тебе таки темне волосся. Ти не білявка, на відміну від Коріни. Твої губи не такі повнокровні, щоб хотілося їх куснути. Немає музики у лініях твоєї спини і грудей. Ти заповнювала для мене — і тільки до цього часу — вакуум, про існування якого я лише тепер дізнався.

Ти запросила мене на вечерю до своїх того разу, як я витягнув тебе з халепи. Я так розумію, ти зробила це на знак подяки. Ти написала запрошення на клаптику паперу і подала його мені. Я дав згоду. Я лаштувався написати, але ти всміхнулася, показуючи мені, що й без того, мовляв, зрозуміла.

Я так і не прийшов.

Чому?

Якби ж то я знав відповідь на такі питання, як це…

Я це я, а ти це ти? Можливо, відповідь у цьому.

Чи відповідь іще простіша? Наприклад, той факт, що ти глухоніма і кульгава. У мене ж пак більше ніж достатньо своїх власних вад. Як я вже згадував, я не придатний ні до чого, крім однієї справи. І про що ми, в біса, балакали б одне з одним? Ти, безперечно, запропонувала б писати одне одному на папірцях чи у блокноті, а я — як уже зазначено — страждаю на дизлексію. А якщо я не сказав про це раніше, то кажу зараз.

І ти, Маріє, ймовірно, можеш собі уявити, що чоловіка не надто збуджує твій надміру голосний і пронизливий сміх — типовий для глухих — у відповідь на фразу «у тебе чудові очі», написану з чотирма окремими орфографічними помилками.