Леонід Кононович - Феміністка

— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!

— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.

Я взяв Більбонського за нашийника.

— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?

— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?

— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?

Собайло радісно заскавчав і, підстрибнувши, лизнув Мацюцьку просто в губи.

— Ну, все, все… годі! — сказав я йому. Тоді добув з кишені ключі й одімкнув веранду. — Вперед!

Більбонський кулею влетів у коридор і, задерши голову, просканував носом повітря. Результат був позитивний, і собайло коротко гавкнув.

— Перевірено — мін немає! — сказав я, пропускаючи Мацюцьку вперед.

— Ти про що?

— Торік, — сказав я, допомагаючи їй зняти шубку, — мене хтіли вбити двоє одморозків! Вони примудрилися вирізати металопластикову шибу, перекусили ґрати й залізли в дім, коли на господарстві був один Більбонський… Собайло дав їм зайти досередини, а потім напав і обох загриз!

— Як це… загриз?

— Ну як… горлянки перервав, як же ж іще! — Я позіхнув. — Вечеряти будеш, малечо?

Мацюцька розгублено зиркнула на Більбонського.

— Він… він їх зовсім загриз, насмерть?

— Та певно ж! — Я знову позіхнув. — Значить, так… діставай усе, що є в холодильнику, й накривай на стіл… а я піду перевдягнуся! Що не ясно?

— А Більбонський?

— Собайло тебе не зачепить! Он там унизу лежить м'ясо… як погодуєш, то він полюбить тебе ще дужче! — Я подумав. — Тільки з рук не давай, а то ще вкусить…

— Та ти що?!

— Водиться за ним така звичка… нетерплячий дуже! Пальця може відкусити, а то й руку…

— Ні, я боюся! — заскімлила Мацюцька, боязко позираючи на Більбонського. — Ну, не покидай мене, га?

Я зітхнув і відчинив холодильника.

— Ну, з тебе й агент… — буркнув я, кидаючи псові здоровий шмат печінки. — Таємний агент нічого не повинен боятися! Він повинен бути такий… у-у! — Я жбурнув ще один шмат і скорчив звірячу гримасу. — Таємний агент повинен убивати, не замислюючись, не лякатися крови, проникати у всі шпарини…

— А як мені ж зброю не дають! — скрушно зітхнула Мацюцька, намащуючи канапки.

— А навіщо тобі зброя?

— Ну, вбивати ж… — Вона благально подивилася на мене. — Оскаре, може, ти хоч показав би, які вони, ті пістолети? А то мене так неповажно всі трактують — он я гранату в бою здобула, так її ж відібрали!

— Пістолети… — повторив я. — А чого, це можна! Ти намащуй канапки, намащуй… — Я кинув собайлові останній шмат і, вийшовши у коридор, дістав пістолета з наплічної кобури, яка висіла на гачку. — Це — парабелум! — сказав я, поклавши його на стіл. — Калібр — дев'ять міліметрів. Вага — трохи менше кілограма. В обоймі — вісім патронів.

— Ой яки-и-ий гарний! — простягла руку Мацюцька.

— Не чіпати! — гаркнув я. — Це бойова зброя, гратися нею не дозволяється. Ось… — я натиснув кнопку й витяг обойму. — Вставляється обойма — ось так! — Я загнав її в колодку.

— А тепер можна стріляти?

— Нічого подібного. Треба зняти запобіжник… ось так, великим пальцем… І загнати набій у патронник! — Я одвів затвор, і він, клацнувши, вернувся на місце. — Все, патрон у стволі! Для того, щоб вистрілити, — я націлив пістолет у відчинену кватирку, — потрібно натиснути спуск! Не курок, як пишуть усякі невігласи в детективних романах, — а спуск!

Я придавив спуск, і в кухні оглушливо вдарив постріл. Більбонський подивився на мене, як на дурника, й невдово-лено гавкнув. Мацюцька втягла носиком їдкий пороховий чад, і її лице аж спаленіло.

— Ой, клас! — тихо промовила вона.

Я розрядив парабелум і подав Мацюцьці.

— Повтори мої дії!

— Ну, — сказала вона, взявши здоровецького пістолета своєю кволою лапкою, — спочатку обойму… так?

— Спочатку, — повчально сказав я, — треба затямити, що без потреби зброю ніколи не можна спрямовувати на людей! Навіть якщо ти впевнена, що пістолет без патронів. Це — найперше правило, котре повинен знати всякий боєць. Навіть такий, як ти…

Мацюцька підозріло зиркнула на мене. Тоді вставила обойму, перевела запобіжник, рвонула на себе затвор і прицілилася в кватирку. Більбонський відскочив у куток і занепокоєно гавкнув.