Леонід Кононович - Феміністка

— Ч… че… четыре!

— Оружие?

— До хрена. — Він звів подих. — Пластит, калаши, гранаты. до хрена, короче!

Я озирнувся. Двоє зарізяк, яких витягли з авта, валялися долілиць у снігу, скуті наручниками. Мікроавтобус од'їжджав назад, і видно було, як од бійців, котрі стоять на узбіччі, падають на дорогу довгі потворні тіні.

— Наручники йому — і в машину! Ви, двоє, — глянув я на командосів, які тримали Лося, — залишаєтеся з полоненими… Решта — за мною!

— А я? — спитався Урилов.

— А на хріна ти нам здався б?

— А хто ж буде командувати штурмом?

Я намотав ремінь калаша на зап'ястя й, опустивши автомат стволом униз, насмішкувато зміряв Урилова очима.

— Командувати штурмом буду я! А ти, полковнику, — я витримав ефектну паузу, — командуй краще своїм болтом. уторопав, ні?

Бійці зареготали. Урилов глипнув на мене з-під свого кашкета, наче вовк.

— Ну, скот безрогий, — погрозливо сказав він, — я тобі це згадаю!

— За мною — бігом! — скомандував я.

Ми підтюпцем пробігли вулицю й, розсипавшись довкола садиби, почали оточувати дворище.

— Гранатами працюємо? — поспитав Барабаш. Я покрутив головою.

— Там ціла купа хріновини — запали, пластит. здетонує! Та й шум зайвий буде. Глушника накрутив?

— Ну!

— Значить, вперед!

Ми перелізли цегляний мур і, скрадаючись, побігли до веранди. Краєм ока я побачив, як через огорожу лізуть командоси — вони з'являлися на гребені, мов примари, й, роззирнувшись, безгучно плигали вниз. У веранді грюкнули двері. Я подав знак Барабашеві, й ми притислися до стіни, ховаючись у тінь. Якийсь парубяга спинився на порозі й позіхнув. Тоді розстебнув джинси й, насвистуючи, став мочитися просто на східці. Це тривало десь із хвилину. По тому він завовтузився, ховаючи своє причандалля на місце, й півголосом проспівав: «Отчего мне грустно, грустно и одино-о-око…» Над перилами вигулькнула бандитська мармиза Барабаша. Він перехопив свого автомата біля спускової скоби, замахнувся й утелющив паруб'ягу стволом по шиї.

Той обернувся довкола своєї осі й, хитнувшись, почав падати на східці.

Я підхопив його й обережно поклав біля веранди.

— Прикриваєш! — прошепотів я Барабашеві.

Ми кулею влетіли до передпокою, і я щосили загилив ногою в якісь двері. Переді мною постала кімната з голими стінами, а в ній — двоє стрижених під нуль зарізяк, які грали в доміно. — На пол, суки! — заревів я, вимахуючи автоматом. — Ложись, бляди, доктор пришел! — заревів Барабаш і собі — й так смальнув зі свого калаша, що зі стелі бризнула штукатурка. Тої ж миті по всенькому будинку забряжчали шиби, почувся тупіт і скажений, багатоповерховий мат. Один зарізяка простяг руку до пістолета, який лежав на краю стола; я випередив його і, щосили плигнувши вперед, загилив йому ногою в щелепу. Він смикнув рукою, й пістолет відлетівши назад, вдарився об стіну й вистрілив; розвертаючись на лівій нозі, я загилив його під дихало, тоді витяг наручники й прикував його до другого зарізяки, якого Барабаш тримав під прицілом автомата. У двері заглянув Пітон.

— Операцію завершено! — доповів він. — Втрат немає.

— Забери цих дебілів! — я поторкав носаком полонених. — Погріб знайшли?

— А де він має бути?

— В кухні. — Я повісив калаша на плече й махнув рукою. — Гайда!

На кухні ми знайшли полковника Урилова. Він сидів навпочіпки біля відчиненого холодильника й, плямкаючи, щось наминав за обидві щоки.

— Ти уявляєш, бугаїно, — сказав він, обертаючи до мене свою банякувату мордягу, — ці обревки настягали цілу купу оружжя! Одних тільки калашів я нарахував щось десятків зо три… а ще ж цілі ящики патронів, гранат! Я викликав своїх людей і прокуратуру підняв на ноги — треба ж якось оформити це затримання…

— А що це ти там жереш, як не в себе?

— Та зголоднів, як скотина… треба підкріпитися! Ще ж цілу ніч будемо тут протоколи писати… Мацюцьку знайшли?

— Ні. — Я підняв тяжку ляду в підлозі й відкинув її убік. — Гей ти… вилазь!

В погребі стояла тиша. Урилов заглянув туди, а тоді, подумавши, плюнув униз.

— Може, залізти краще та за шкуру витягти? — поспитався він.

— Тільки спробуйте, підараси! — залементував у погребі янгольський голосочок. — Я вас всіх повбиваю, на хрін! Вас на шматки порозриває, казли смердючі! Я себе підірву — і вас разом з усім гамузом!

Ми й роти пороззявляли.

— Та в неї дах од переляку поїхав! — сказав Урилов.

— Ось я тобі поїду, тварюко! — гукнула знизу Мацюцька. — В мене граната, втямив? Як засандалю, — всі покотом ляжете! Що, злякався? Як дівчат у погріб замикати, то ти хоробрий, — а гранати боїшся? А т-ти ж підарас горбатий!