Леонід Кононович - Феміністка

— Ну, ви ж самі звеліли… — розгубилася вона.

— А… справді! Гаразд, не будем про це. Отож, зустрічаємося о дванадцятій коло пам'ятника біля Академії… втямили?

— Так точно!

— Майте на увазі, ми поїдемо в «Тартар». У вас є для цього вільних півтори-дві години?

— Так точно! — знову повторила Мацюцька.

Клопіт на мою голову, тоскно подумав я. Ото навчи дурня богу молиться!..

— Значить, буду на вас чекати… А поки що дякую вам за службу, агенте Мацюцько!

— Рада старатися! — з готовністю відрапортував у слухавці мелодійний голосочок.

Над автострадою висіли тяжкі розкошлані хмари. Вранці пішов дощ, і дорога перетворилася на справжнісіньку ковзанку. Час від часу з попелястого вировиська хмар проглядало сонце, й шосе починало блищати, мов дзеркало. Я обігнув маршрутного автобуса, котрий стояв на зупинці, й вийшов у лівий ряд. Була дев'ята година. Дощ то вщухав, то починав лляти знову. Обабіч забовваніли кам'яниці житлового масиву. Вони теж блищали, наче вилиті зі шкла, і мимохіть мені подумалося, що сьогодні в місті розіб'ється ціла купа машин. А певно, така ожеледиця! Зазвичай в таку пору ліпше добиратися автобусом, але після розмови з Мацюцькою я так твердо заснув, що проспав геть усе на світі. А Леся, напевне, вже прийшла в офіс, і їй потрібно давати пояснення, — а вони мені й самому видаються неправдоподібними… Тільки хто ж міг сподіватися, що цей клятий грабіжник так добре володіє рукопашною!

На сидінні задзеленчав коморковий телефон.

— Ну? — поспитав я, притискаючи слухавку до вуха.

— Це я! — обізвався на тому боці шеф. — Ти з чергування?

— Ну… можна сказати й так!

— Результати?

Я понуро мовчав.

— Це був чоловік з маскою на обличчі! — нарешті сказав я сухим, протокольним тоном. — Він вимкнув світло у всенькому будинку, спустився по линві з даху й перерізав гільйотиною віконні ґрати. Я намагався його затримати, але ця тварюка садонула мене під дихало й ушилася геть.

Все це прозвучало настільки дико, що мені зробилося не по собі.

— Й що ж він шукав у кабінеті? — спокійно поспитався шеф.

— Грабіжник намагався відімкнути сейф! — буркнув я, пильнуючи за дорогою. — Звичайно, ми не дали йому цього зробити…

Скількись часу Мурат нічого не казав.

— Ти будеш зустрічатися з клієнтом?

— Та певно! Треба ж звітувати…

— Гадаю, вона відмовиться від наших послуг… — замислено сказав шеф. — Одне слово, звітуй — і відразу ж до мене! Треба поговорити.

— Угу! — буркнув я.

Попереду була зупинка тролейбусів. Кинувши слухавку на сидіння, я зненацька уздрів, як від узбіччя з шаленим виском стартує якесь авто; я щосили навалився на гальма, пропускаючи його перед самісіньким радіатором, і тої ж таки миті червоний фольксваген, який ішов за мною сливе впритул, з брязкотом врізався у захисну решітку мого рейндж-ровера.

Машини обабіч обурено засигналили.

— Приїхали! — буркнув я, вилазячи надвір. Фольксваген зім'яв передок і потрощив фари. Решітка

трохи погнулася, але таки прийняла на себе удар, і джип зостався неушкодженим. Із фольксвагена вискочило двоє дівчат. Вони були в спортивних костюмах і шкірянках.

— Ну що, зайки, — сказав я насмішкувато, — порушуємо? За скільки права купили, зізнавайтеся!

Невисока білявка з твердим поглядом сплюнула мені під ноги.

— Во ездит казьол, да? — сказала вона подрузі. — Да здесь ремонта на целых две штуки, если не больше!

— Хрен там… больше! — озвалася друга. Тоді подивилася на мене, і я побачив, що їй років двадцять п'ять і в неї великі темні очі з крапинками й чорне волосся, зібране в хвоста на потилиці. — Гля, крутой какой-то!

— И цепура голдовая на шее! — докинула білявка, розглядаючи мене з ніг до голови, мов жеребця.

— И гайка есть… тоже голдовая! — здивовано констатувала чорнявка.

— Послухайте, кошечки… — почав було я.

— А ездить не умеет, уродина! — хором закінчили дівчата й подивилися одна на одну. — Поучим, что ли?

Я криво посміхнувся. Ситуація була нестандартною й розвивалася за якимсь безглуздим сценарієм — так, начеб усе це коїлося на сцені театру, а не посеред мокрого шосе, де раз-у-раз шугають забрьохані авта.

— Дєвочки… — лагідно сказав я. Білявка знову зміряла мене поглядом.

— Слышь, дядя! — процідила вона крізь зуби.

— Ну?

— Вон, гляди… птичка пролетела! — тицьнула вона пальцем угору.

Я мимохіть зиркнув туди й на якийсь мент утратив її з поля зору, а коли знову опустив погляд, то уздрів, як це ніжне створіння буквально летить на мене, виконуючи удар ногою з переворотом через голову. Ійя-я-я! — мов кішка, завищала її подруга і метнулася вперед, синхронно наносячи мені удар між ноги. Автоматика спрацювала й цього разу: ще не усвідомивши до ладу, що ж, власне, коїться, я блискавично поставив жорсткий блок, і білявочка підлетіла високо в повітря й, перевернувшись, гепнула в брудну снігову кашу коло узбіччя. Одночасно я ребром ступні блокував той випад, якого завдавала чорнявка, й підставленою долонею — удар в горлянку, званий в карате «дзьоб журавля», котрий ламає борлака й розриває дихальне горло. Чорнявка заверещала й відскочила, мов обпечена; сього ж менту її подруга зірвалася на ноги, й обидві кинулися на мене, мов богині помсти. Ні, сумовито думав я, блокуючи їхні удари, це не ті мрійливі створіння, котрі покликані приносити втіху, беззастережно віддаючись тобі душею й тілом, — це справжнісінькі стерви, та ще й навчені якимсь дурнем рукопашної! Обидві працювали так добре, що за якусь хвилину я навіть перейнявся до них повагою: їхні тіла були неначе з гуми, вони закручувалися в вузол і розпрямлялися мов пружини, руки й ноги розтинали простір, як мечі… але, звичайно, жодна з них так і не зуміла дістати мене бодай пальцем. Я відступав, присідав, ухилявся з лінії атаки і блокував удари, пильнуючи, щоб не скалічити якусь із цих істот, — аж за кілька хвилин побачив, що вони ухоркалися й насилу зводять подих.