Леонід Кононович - Кайдани для олігарха

Цей обревок учинив точнісінько так, як і передбачалося, — замість того, щоб відкрити вогонь, він притьмом кинувся до мене й навіть автомат із плеча не додумався зняти!

Коли він підбіг і став нахилятися наді мною, я спірвав його за ноги і спритно повалив на землю.

— Привет, братуха! Не узнал, да? Мамед захарчав.

— Цо дэлай, э! — пробулькотів він, коли я вхопив його за горлянку. — Цево нада, братан?..

Я дико посміхнувся й сховав парабелума до кишені. Тоді добув з піхов на штанині довгого кинджала.

— Сколько людей в цеху?

Вістря кольнуло в шию, й Мамед побілів як полотно.

— Братан, ты цо! Не нада так дэлай… Мамед пльохо будет, да! Цево хочешь, скажи?

Я одвів лезо вбік і, подумавши, упер вістря йому під око, — там, де шкіра ніжна й так добре напинається від доторку твердої сталі.

— Вопрос понял, нет?

— Цево?

— Кто в цеху находится… ты, чурбан! Мамед задригонів усеньким тілом.

— Не нада резать, братан… все скажу, быляд буду!

— Ну?

— Диризук цеха пошел… Сирога тоже!

— А еще?

— Больше никто, братан!

Я ледве подав лезо вперед, і вістря вдавилося в плоть.

— Врешь, сука?

— Быляд буду, братан! — його зіниці розширилися й стали, як блюдця. — Мать клянусь, да!

— Барабаш там?

— Ну!

— А ты же говорил — двое в цеху! — я натиснув ще дужче, й вістря прорвало шкіру. — Кому лапшу на уши вешаешь, падла? Кому фуфло гонишь, казьол?

З-під ока бігла тоненька цівочка крови.

— Не… не нада, братан! — Мамед важко дихкотів, і його лице кривилося, мов у дитини. — Не убивай, да? Мамед не режь, да? Мать дома старый, плакать будет… слышь, да?

— Моргало выколю, падла! Сколько людей в цеху?

— Сирога, Диризук и Барабаш… джотвыран буду! Я вдав, ніби про щось думаю.

— Ну ладно… поверим! Что с Барабашем?

— Пльохо дэлай, да! — Мамеда тіпало як у трясовиці. — Братва резать хотел! Приехал Конь.

— Ну-ну… и че?

Мамед облизнув пересохлі губи.

— Сказал: подожди, да! Гарик мусора взял, на Барабаш менять будем… слышь, да? Но Диризук голова совсем плохо…

— В каком смысле?

— Он сказал: Барабаш — мало-мало резать нада! Ухи резать нада, понял? Глаза резать нада, понял? Пальцы тоже резать нада… А потом на Гарик менять… слышь, да! Все равно живой будет, понял?

Я відчув, як усередині все похололо.

— Давно Конь здесь был?

— Минут десять уехал. или чуть больше, да!

Я коротко замахнувся й рубонув його в перенісся. Це була робота на знищення, однак у нього зоставався шанс вижити — якщо ця веремія скінчиться за півгодини і вчасно буде подано медичну допомогу. Йолопе ти, йолопе, думав я, відтягуючи його до цементного складу… сидів би ти в своїх окопах та кохався з ослицями, — а так будеш гнити разом з бомжами в братській могилі! Тіло звисло на руках, мов ганчір'яна лялька, й перевалилося через поріг. Я щільно причинив двері й на мить завмер, прислухаючись до тиші. Сніг падав і падав. На залізниці процокотіла електричка. Чутно було, як десь далеко засигналив автомобіль. Я знову дістав парабелума й прослизнув у напіввідчинену браму, що вела в цех. Усередині панувала тиша. Цех був здоровецькою спорудою, чимось подібною до стайні: чотири стіни, накриті залізним дахом, попід яким перехрещувалися грубелецькі двотаврові балки. Відразу ж за брамою починалися підсобні приміщення, збудовані з цегли й бетону. Вони були значно нижчі од склепіння цеху, і я бачив, що за ними, у самісінькій виробничій зоні, горить світло — його відкиди ледве осявали нижні балки. Коло приміщень видніли залізні східці, які провадили десь угору. Нечутно ступаючи, я видерся тими східцями на залізний місток і обережно виглянув з-за колони.

У цеху горіли настінні ліхтарі. По всенькій території виробничої зони валялося іржаве залізяччя: здоровезні форми для дорожних панелей, каркаси для плит перекриття, демонтовані вібраційні столи, бетоноукладчики, шматки арматури… і серед цього хаосу виділялися три фіґурки, напрочуд крихітні й мізерні, коли дивитися на них із цієї висоти. Скількись часу я розглядав їх, а тоді виліз на залізну балку, що тримала склепіння, й поплазував по ній, аж опинився просто над Серьогою Циплаковим, який сидів на якомусь ящику.

— Ну, — озвався він, щойно я сів на балку й опустив ноги вниз, — почнемо?

Дірізюк перестав човгати лезом свого ножа й поволі провів по жалу нігтем.

— Ще, — він спритно крутнув лезом, і воно розітнуло повітря з сухим тріском. — Ти, парень, не спіши… поняв?

— Потому шо шо ж! — зітхнув Серьога Циплаков. І, вставши з ящика, лінькувато підійшов до Барабаша. — Ну що, братан… зараз будем операцію тобі робити! Гланди виріжем, на хрін, вуха підправимо, носа підрихтуємо… Довга буде операція, у-у! От тільки наркозу немає… а так буде все, як в інституті експериментальної хірурґії!