Леонід Кононович - Кайдани для олігарха

— Кыто собак? — спитав я, підводячи вістря ножа йому до горлянки. — Кыто быляд? Кыто кого ебал, э?

Лезо тремтіло біля самісінького борлака. Драбуга втямив, що його життя, сповнене перестрілок, убивств і воєн, врешті добігло кінця, і його очі зблиснули такою ненавистю, що мені аж мороз по шкурі продер.

— Все… все хахоль ебал! — він закашлявся й зненацька виплюнув мені в лице кривавий згусток з уламками вибитих зубів. — Чушки вонючие… ишаки!

Я щосили стис його зап'ястя і впер вістря ножа в горлянку. По шиї поповзла цівка густої чорної крови. Все дужче й дужче надавлюючи на колодку ножа, я з цікавістю спостерігав, як входить гострий блискучий клинок у міжключичну ямку і поволі згасають в очах цього зарізяки остатні іскри життя. Перед очима, мов кінострічка, пробігло все, що накоїв цей одморозок у нашому місті: наїзди на комерсантів з використанням жорстоких азіятських тортур, убивства самотніх пенсіонерів, аби заволодіти їхнім житлом, садистські зґвалтування чи й просто безглузда, безпричинна стрілянина, од якої гинуть перехожі… Братва давно вважала, що цей чоловік свідомо шукає смерти… Що ж, тепер він її знайшов!

— Братан! — гукнув позаду Серьога Циплаков.

Я підняв голову. Стрілянина ущухла, й тільки біля рейндж-ровера хтось протяжно й болісно квилив.

— Где-то здесь!.. — озвався Мамед. — А может, он умрал, э?

— Я тобі умру зараз… чурка хуйов! — гаркнув Брабаш. Він сидів у соснах, тримаючи просіку під прицілом свого автомата. — Не дай, Боже його врекали… я тоді вам залупи поодриваю й на голови понатягую, коти ви помийні!

Я завовтузився й став на коліна.

— Всіх убили?

— О, живий! — вигукнув Серьога Циплаков. — Усіх, братан… покотом он лежать!

З лісу виглянув Барабаш. Він держав свого акса напоготові й сторожко роззирався навкруги.

— Уявляєш, — невдоволено сказав він, — ці банабаки послали в тил двох бійців! Якби не я, то вас виполонили б ув однісінький мент…

– І що ж?

Він махнув рукою.

— Валяються в соснах… прикладом урити довелося, — щоб шуму не було!

Я подумав.

— Наробили ми тут ділов! — нарешті буркнув я. — Ще на жодній стрілці не бувало стільки трупів… Але ж вони, гади, навіть снайпера найняли!..

— Снайпера я зрізав! — похвалився Барабаш.

— Молоток! — сказав я йому. — Ну, нічого… Король тепер добре подумає, перш ніж заходити з нами в конфлікт…

На тому боці просіки вдарило кілька пострілів, — Мамед із Серьогою Циплаковим добивали поранених.

— Гаразд… тепер треба хутчій ушиватися! Де ті обревки?

— Гей, — ревонув Барабаш, — ви… коти помийні! До мене, бігом!

На білому тлі галяви зачорніли дві постаті.

— А це що за хріновина? — поспитав я, коли вони підійшли до авта.

— Трофей, э! — хекаючи, сказав Мамед. — Автомат якши…

— … і снайперська гвинтівка! — докинув Серьога Ципла-ков. — Лазерний приціл, бачиш?

Я сплюнув.

— Цей приціл по мені гуляв… поки ви тут ґав ловили! Одне слово, кидайте свої трофеї в багажник — і забирайтеся геть! Запитання?

— Зустрічаємося завтра на ринку? — поспитався Серьога Циплаков.

Я грюкнув дверцятами й увімкнув запалювання.

— А де ж нам, у хріна, ще зустрічатися! — сказав я, помалу рушаючи з місця. — Ми з вами тепер пов'язані… на всеньке життя, коли не на довше!

Ми вже під'їхали до міста, коли на сидінні задзеленчав комірковий телефон.

— Ну! — сказав я в трубку. — А, це ти, шефе… Новини? Та жодних! Працюємо биками, як і передбачалося… Розборки, стрілки… Можеш передати Урилову: Таліба вже немає… зіграв у ящик! Ну який… Дерев'яний, треба думати. Хто? Я, звичайно… Дістав він мене, хай йому всячина! А так усе, як було… Куди? Оце завезу Барабаша на його хавіру та й собі подамся додому. Угу… Коли що, так зателефоную. Відбій.

Наступний день видався похмурим. Од самого досвітку йшов тяжкий мокрий сніг. На бульварі я потрапив у транспортну пробку й до базару дістався у свинячий голос, годині аж об одинадцятій.

— Ага, — сказав Барабаш, виглядаючи з-за огорожі, — прогулюємо… Братки, між іншим, з дев'ятої на роботі.

— Групіровка?

— Сидить у своєму кабінеті, як пес у будці. Наляканий трохи… Ці бички як розказали йому, що ми вчора накоїли, — він і за голову взявся!

Я коротко реготнув.

— Нічого! — сказав я, ляснувши Барабаша по плечу. — З нами Бог…

— … і тисяча фантомів! — з готовністю підхопив Барабаш. Ми пройшли алеєю, і я вдарив ногою по дверях залізної

будки. Коли ми ввалилися в тамбур, Барабаш загилив по других дверях, — либонь, щоб не відставати від мене в цьому ділі.