Олег Чорногуз - Воскреслий із мертвих

Раптом двері скрипнули. На порозі кабінету стояв сам Кублей. Почуття гумору, вочевидь, покинуло його. Зморшкувате лице ще більш зморщилося і складалося враження, що приватного сищика хтось то занурює під воду, то витягує на поверхню, бо, судорожно зробивши кілька ковтків повітря, він раптом взагалі переставав дихати.

— Бачу, натрапили на слід, — привітав його капітан.

— На небесний! — відповів Кублей. — У вас нічого не трапилося?

— Давайте без зайвих вступів і хитрувань. У мене поки що одне питання. Відповісте ствердно, посиплються інші. Ви у Нью-Йорку коли-небудь були?

— Я вас вітаю, капітане… Бувши генералом Ситорчуком, представив би вас до майора.

— Я прошу вас відповідати коротко. Так чи ні?

— Я уже відповів. Метафорично. Так. У 1984 році.

— Що ви там робили?

— Відкривав 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. У складі делегації Української Радянської держави.

— Я вас серйозно, Кублею, питаю.

— Я вам, капітане Дубль, серйозно відповідаю. Я їздив у складі української делегації. Як водій кадебе. Возив делегата з України і щодня про кожний його крок і висловлювання писав рапорт майору Марченку. У ленінській кімнаті, де ми дивилися порнофільми і грали в більярд…

— Тоді дивіться мені в очі. Так, як би ви дивилися в дуло пістолета. Ви вбили воїна-афганця Миколу Мазура?

Кублей і оком не кліпнув.

— Справу про це мені мала пришити ще нью-йоркська поліція, якби впіймала. Але операція пройшла чисто. Я правив тільки за загальний фон… Стріляли із-за моєї спини. Стріляв майор кадебе Марченко. Вистрелив тільки раз. Микола упав, а я змився, як наказали… Але я не знав, що так розправляються з тими, хто перебіг за лінію фронту…

— Чесно?

— Чесно, капітане. Як перед Богом… Я вчора зустрів майора Марченка. Він був у моєму бюро. Я спочатку не впізнав його… Тоді, у Нью-Йорку, він носив бороду і грав на балалайці. Виконував «Гоп, мої черевички…» Більше нічого не вмів.

Капітан Дубль підсунув фотографії Кублею і, не спускаючи погляду з сищика, запитав:

— Що ви на це скажете?!

— Є й таке. Отже, архіви не всі спалені…

— А ви розраховували, що їх спалять?

— Я ні на що не розраховував. Я своє відомство знаю. Але не розумію ось цього… Що ж виходить: там нічого не змінилося? Ні, мене цим не візьмеш… Я не стріляв у Мазура! Не стріляв! Це справа рук Кульгавого…

— Але яка мета підставляти сьогодні вас?

— Все дуже просто… Я був учора в будинку матері Мазура. На цих фотографіях моя нью-йоркська місія не закінчилась… Потім я ще приніс туди від імені військкомату повідомлення про сина. Що він загинув на полях Афганістану. А такі фото є і в мене.

— У вас? — підхопився Дубль.

— Так, капітане. У мене. І записка, — сищик поліз до кишені піджака і поклав перед капітаном кілька знімків — точні копії тих, що лежали на столі Дубля. — А ось і записка. «Тепер займися собою, сищик! Розкажи капітану Дублю, як ти убивав Мазура у Рівердейлі, а потім мамочці приніс власноручно повідомлення про смерть сина. Підготуйся… Завтра тебе капітан Дубль сам розшукає». — Кублей упав у крісло і обхопив голеву руками. — Ось і все, капітане, — мовив він. — Я все вам розповів… Через п’ять років усе стало на свої місця… Через п’ять років. Рідна служба красненько мені віддячила. Ті ж самі методи: мавр зробив свою справу, мавр має вмерти…

Того ж дня капітан Дубль наказав лейтенанту Муру провідати згадане Лідією Андріївною автопідприємство і завітати у відділ кадрів, щоб перевірити кілька особових справ. Серед них — і справу Марченка. При найменшій нагоді зробити фотокопію, але так, щоб кадровик цього не помітив.

Коли лейтенант Мур повернувся, то приніс досить гарну фотографію, яку просто, як він висловився, «спер» з течки кадровика…

— Ви що, лейтенанте? — звів свої гарні брови капітан.

— Не хвилюйтесь! Усе нормально. Ця фотографія готувалася для дошки пошани. Але це тепер не модно і… Ви мене зрозуміли… Вона просто могла загубитися. А кадровик, старий кагебіст, з кабінету не виходив і на хвилину. Ще й досі боїться прихильників Руху і чекає відновлення компартії.

— Навіть так?

— Весь час промацував мене, чим я дихаю, пане капітане. Але я сказав, що мене політика менше всього цікавить, і він замовк, запиваючи бублики холодним чаєм.

— Дякую, лейтенанте! — капітан взяв фотографію і викликав по рації сержанта Ягідку. Коли той обізвався, наказав негайно прибути до управління.