Артур Конан Дойл - Етюд у багряних тонах

– А потім що? – перепитав я.

– О, залиште це мені. У вас є якась зброя?

– Є старий револьвер і кілька набоїв.

– Почистіть його й зарядіть. Він, звісно, відчайдух, і, хоч я спіймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.

Я пішов до своєї кімнати та зробив усе, як порадив мені приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стіл уже прибрали, а Голмс зайнявся своїм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.

– Сюжет ускладнюється, – повідомив він. – Тільки-но я отримав із Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

– А що таке? – жадібно поцікавився я.

– Варто купити нові струни для скрипки, – зронив мій товариш. – Сховайте револьвер до кишені. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, ніби нічого не сталося. Решту я беру на себе. І не витріщайтеся на нього, інакше злякаєте.

– Уже восьма, – зауважив я, зиркнувши на годинник.

– Атож. Він, мабуть, з’явиться за кілька хвилин. Ледь відчиніть двері. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини… Дякую. Вчора на ятці я купив цікаву старовинну книжку – De Jure inter Gentes, видану латиною в Льєжі 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще міцно сиділа на плечах.

– Хто видавець?

– Якийсь Філіп де Круа. На титульному аркуші дуже вицвілим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цікаво, хто такий цей Вільям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сімнадцятого століття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здається, і наш гість!

Почувся різкий дзвінок. Шерлок Голмс піднявся й тихцем підсунув своє крісло ближче до дверей. Ми почули кроки служниці в передпокої та клацання замка.

– Тут живе доктор Ватсон? – долинув до нас чіткий, доволі брутальний голос.

Ми не чули відповіді служниці, але двері зачинилися, і хтось став підійматися сходами. Кроки були човгаючі та невпевнені. Голмс прислухався й здивовано звів брови. Кроки повільно наближалися коридором, відтак пролунав боязкий стукіт у двері.

– Заходьте, – сказав я.

Замість дужого грубіяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася від яскравого світла. Зробивши реверанс, зупинилася біля дверей і, кліпаючи підсліпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишені тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса – на його обличчі був такий нещасний вираз, що я ледве втримався від сміху.

Стара карга витягла вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.

– Я ось навіщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присідаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із…

– Це її перстень? – спитав я.

– Слава тобі, Господи! – вигукнула стара. – От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!

– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олівець.

– Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

– Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, – різко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.

– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.

– Як ваше прізвище?

– Моє – Сойєр, а її – Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, – він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і…

– Ось ваш перстень, місіс Сойєр, – перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. – Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.

– Я йду за нею, – квапливо кинув він. – Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.

«Або вся його теорія нічого не варта, – подумав я, – або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».

Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті, почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.