Рекс Стаут: Куля для боса

— Так… Міс Руні, познайомтесь із сержантом…

— Ми вже зустрічались раніше.

— Так, зустрічались, — погодився Перлі. — А я вас шукаю, міс Руні.

— О Боже, знову ті самі запитання?

— Ті самі. Невеличка перевірка. Пригадуєте, у підписаних вами свідченнях зазначено, що у вівторок вранці ви із Саффордом були у приміщенні школи кінної їзди з п'яти годин сорока хвилин до семи тридцяти і нікуди не виходили?

— Звичайно, пригадую.

— Ви не хочете змінити свої свідчення?

— Чому я повинна їх змінювати? Звісно, ні.

— У такому разі як ви поясните, що вас бачили в парку на коні в означений час, а Саффорд їхав поруч із вами на іншому коні, в чому він зізнався?

— Полічіть до десяти, — випалив я, — перш ніж відповідати, чи краще до сот…

— Замовкніть, — гаркнув Перлі. — Як ви це поясните, міс Руні?

Одрі плигнула зі столу, щоб глянути в лице детективові.

— Можливо, — припустила вона, — хтось недобачає. Хто сказав, що бачив нас?

— О'кей. — Перлі витягнув з кишені аркуш напер розгорнув його і глянув на мене — Ми дуже уважні до таких маленьких деталей, а надто коли твій відгодований бос суне свій ніс у наші справи. — Він показав аркуш так, щоб Одрі могла бачити, що там написано. — Це ордер на ваш арешт. Ваш приятель Саффорд захотів прочитати свій від А до Я. А ви?

Вона пропустила повз вуха його шляхетну пропозицію.

— Що це означає? — запитала вона.

— Це означає, що ви поїдете зі мною до центру міста.

— Це також означає… — почав було я.

— Замовкніть. — Перлі ступив до жінки і хотів узяти її за лікоть, але не встиг, бо вона побігла. Він кинувся слідом й у дверях майже наздогнав її. Очевидно, вона подумала, що знайшла спосіб побачитись з Уейном. Я похитав головою без усякої причини, підняв трубку телефону, вийшов на міську лінію і набрав номер.

В трубці почувся голос Вулфа.

— А де Оррі? — запитав я. — Дрімає на моєму ліжку?

— Де ти зараз? — поцікавився Вулф.

— Досі в офісі у Кейеса. Забрали ще двох.

— Що «двох»? Куди?

— Двох клієнтів до буцегарні. Ми дуже…

— Кого і чому?

— Уейна Саффорда і Одрі Руні, — Я розповів йому, що трапилось, не пояснюючи, що Одрі ввійшла до кімнати ще до того, як ми закінчили нашу попередню розмову. Потім я додав: — Отже, чотирьох з п'яти вилучено і Телботта також. Ми стоїмо перед дилемою. У нас залишається тільки Дороті Кейес… Мене не здивує, якщо вона теж кудись дінеться, судячи з виразу її обличчя, коли вона почула, хто такий… Зачекайте хвилинку.

Я не встиг договорити, бо до кімнати увійшла Дороті Кейес.

— Я передзвоню, — мовив я у трубку і встав зі стільця.

Дороті підійшла до мене. У неї тепер був більш людяний вигляд: де й поділась її зверхність; у неї було землисто-сіре обличчя, а в очах вгадувалася тривога.

— Пан Дональдсон уже пішов? — запитав я.

— Так.

— Нещасливий сьогодні день. Ось і міс Руні з Саффордом забрали. Поліція думає, що вони не все розказала про події того вівторка. Я саме розповідав про це панові Вулфу, коли ви увійшли…

— Я хочу бачити його, — сказала Дороті.

— Отак зразу це неможливо. Ви можете помчати туди на таксі, але можете й почекати, поки я заберу свою машину, що стоїть на 66-й стріт. До того ж після четвертої він піклується орхідеями і не зможе прийняти вас до шостої, навіть якщо ви єдина його клієнтка, що залишилась на волі.

— Але ж справа нагальна!

— Не для нього, в усякому разі, до шостої години. А втім, ви можете розказати мені; мене він допускає до оранжереї. Ну то як?

— Ні.

— В такому разі я піду по машину?

— Так.

Я вийшов.

О шостій годині три хвилини Вулф спустився до нас з оранжереї. Дорогою Дороті дала зрозуміти, що їй нічого більше сказати мені. Коли Вулф увійшов і, привітавшись із нею, вмостився у кріслі за столом, вона насамперед попросила:

— Я б хотіла говорити з вами приватно.

Вулф похитав головою.

— Пан Гудвін — мій довірений помічник, і якщо ви не скажете йому, то це зроблю я. Що там у вас?

— Окрім вас, я нікому не можу звіритись. — Дороті сиділа в одному із жовтих крісел, трохи нахилившись до Вулфа. — Не знаю, з чого почати, мені треба зібратись з думками. Одна людина хоче заявити поліції, що я підробила батьків підпис на чеку.

— Це правда? — запитав Вулф.

— Що я підробила чек? Так.

— Розкажіть, — запропонував Вулф.

Виявилось, що все було дуже просто. Батько не давав їй досить грошей, щоб жити, як вона звикла. Рік тому вона підробила чек на три тисячі доларів; він, звичайно, виявив це і взяв з неї обіцянку ніколи більше так не робити. Нещодавно вона підробила ще один чек, цього разу на п'ять тисяч, — батько, звісно, шаленів, але йому навіть на думку не спало заарештувати дочку.